У другій половині ХVІІІ ст. відбулись структурні зміни в середовищі

сільського населення. На Лівобережжі та Слобожанщині завершився етап феодалізації суспільних відносин. Він супроводжувався зміною у співвідношенні між підневільною та найманою працею, поглибленням станового розшарування і майнової нерівності в суспільстві, посиленням товаризації народного господарства. Усе це накладало своєрідний відбиток на подальшу долю українського селянства. Спроби створити установи для управління селянами були ще у 1790 р., але чинності вони набули за Указом царя Павла І у 1797 р. У тому ж році було затверджено доповідь Господарської експедиції державного господарства «Про поділ казенних сіл на волості  і про порядок їх внутрішнього управління» [1,25]. За цим Указом у волості мало бути 3 000 ревізьких душ. Волостю керувало правління, до складу якого входили волосний голова, сільський староста або виборний того села, де перебувало волосне правління, і писар. Визначольною фігурою в управлінні селянами був писар. На волосні правління покладалися функції громадського, фінансового і поліцейського управлінь, а також вирішення судових справ. До функцій громадського управління волосних правлінь входило обнародування законів і постанов уряду, скликання сходів, організація опіки, нагляд за сиротами тощо. Господарські та фінансові функції зводилися до збору податків, скликання мирських зборів, складання «ревизских сказок», організації магазинів для запасів хліба та інших заходів. Поліцейські функції полягали в нагляді за населенням, затриманні кріпаків, які втекли від поміщиків, карних злочинців, у видачі документів на тимчасову відсутність тощо. Волосні суди, які називалися розправами, розглядали цивільні й незначні кримінальні справи. [2, 1075].

Після скасування кріпосного права, а разом з тим і обмеження влади поміщиків над селянством, у царській Росії було створено ряд установ, які здійснювали управління селянами. Такими установами, за Маніфестом від 19 лютого 1861 р., були сільські та волосні правління, волосні суди, мирові посередники, повітові  з’їзди мирових посередників, губернські по селянським

справам «присутствія», земський відділ міністерства внутрішніх справ і головний комітет для влаштування селянського побуту. [3, 29].       

Низовою ланкою волосного управління було сільське правління. У кожному селі управління державними селянами здійснювалося сільським сходом, на який збиралися всі господарі дворів, а також виборні: сільський староста, збирач податків, наглядач сільського магазину для запасів хліба та десяцькі, — по одному десяцькому від десяти дворів. Сільський староста у селі відав тими ж справами, що й волосне правління у волості. Сільське правління підпорядковувалося волосному правлінню. У господарському аспекті державні селяни підлягали губернським казенним палатам, а в поліцейському і судовому — повітовим нижчим земським судам і повітовим стряпчим. Постанови сходу не були остаточними, вони ще розглядалися волосним правлінням і здебільшого затверджувались окружним начальником. Як правило, сільські сходи збиралися тричі на рік. Сторонніх осіб на них не допускали. Строки скликання сходів і порядок їх проведення регламентувалися. Волосне правління  були вищою інстанцією для сільського правління і сільської розправи державних селян. Волосні та сільські правління перебували у віданні окружних управлінь, які, у свою чергу, підпорядкувались казенним палатам.  Правління контролювало здійснення видатків, затверджених волосним сходом, ведення посімейних списків та різних облікових книг стосовно продовольчих позик, призову новобранців, обов’язкового страхування тощо, доведення розпоряджень влади, зокрема рішень щодо прохань та скарг, збирання статистичних відомостей про видатки на врожай, на боротьбу проти шкідників, епідемій, засвідчення духовних заповітів, деяких контрактів між селянами та угод про найм на сільськогосподарські роботи, стягнення з селян боргів на користь держави чи приватних осіб, здійснення поштових операцій [4].

 З архівних документів відомо, що до Тростянецької волості в 1865 році входили сільські товариства сіл Кам’янка, Смородино, Машкове, Олексина, Хвощова,  Тучне, Мащанка, Боголюбово та Станова.  [5, 39]. А вже в 1868 році до Тростянецької волості війшли села Радомля, Микитівка, Білка   та Грузьке. [6, 9]. Пізніше виникла Білчанська волость, деякі села та хутори відійшли до неї. На 1909 рік до Тростянецької волості входили села: Тростянець, Радомля, Смородина, Станова, Боголюбово, Машкове, Мащанка, Олексина, Тучне та хутори –Лучка, Червоний та Климентов.[7, 3]

Будівля Тростянецького волосного правління знаходилася на дорозі по Сумському почтовому тракту, за дерев’яним містком через річку Бурівець [8,36], цю місцевість ще називали Кулінка [9.123]. Поряд знаходилося народне училище. (Зараз це територія напроти Вознесенського храму). З листівок та світлин того часу констатуємо, що будівля була дерев’яна, досить простора, на ґанку оздоблена  різьбленими декоративними орнаментами. Будинок можна назвати типовим проєктом для волосних правлінь. Про формування типових проєктів будинків волосних правлінь свідчать креслення, які збереглись у Державному історичному архіві. Чи збігаються креслення з Тростянецьким будинком волосного правління невідомо, а світлина фасаду і креслення фасаду повністю збігаються. Ця будівля збереглась і донині, зараз вона є одним із  приміщень школи №1. [10.2]

     З архівних та писемних джерел того часу маємо відомості про волосних старшин Тростянецького волосного правління. Волосни́й старшина — посадова особа в Російській імперії, яка мала певну владу на рівні дрібної адміністративно-територіальної одиниці волості. Волосний старшина віддавав розпорядження, а з волосним сходом фактично тільки радився. Сам старшина звітував перед поліційним управлінням, повітовою владою та земськими органами. Насамперед  на нього покладалася функція підтримання порядку, тобто поліційного контролю. Пізніше законами від 1874 та 1902 років цю функцію передали поліцейському уряднику. Оскільки волосний старшина часто був неписемний, то канцелярію волосного сходу вів писар .[11]

Старшини Тростянецького волосного правління:
Бельський Трохим Степанович – 1866 -1872 р.р Бабіч – 1877 -1879 р. Бондаренко – 1879 р. Ситник Митрофан – 1885р. Головченко Григорій Григорович – 1892 – 1906 р.р. Захарченко Павло Сидорович – 1907 – 1909 р.р. Захарченко Антон Петрович – 1910 – 1912 р.р. Бугай Стефан Якович – 1913 – 1915 р.р. Іващенко Павло Пилипович – 1916 – 1917 р.р.

Атрибутом волосних старшин був  знак із надписом «Волосний старшина», що був  виготовлений із міді мав округлу форму  та підвіску на ланцюжку,  його носили  на грудях поверх одягу. На всіх знаках вказувалася назва посади, на зворотному боці – герб губернії. Знаки переважно одягалися на урочисті подій, офіційні прийоми, під час фотографування. [13.1]

В архіві автора є три  копії світлин із зображенням волосних старшин, але тільки одне з них атрибутовано. Це копія світлини волосного старшини Захарченка Антона Петровича, який обіймав цю посаду протягом 1910-1012 років.  [14] Копія світлини знаходиться в сімейному архіві родини Яценко, пращуром якої і був Антон Петрович Захарченко.

Збереглась інформація про одного з тростянецьких волосних писарів Івана Юхимовича Семенченка. Про нього написала навіть губернська газета, дослівно :

«  Нам пишуть із Охтирки, що 7 січня у селі Тростянець справлявся надзвичайно рідкісний ювілей. У цей день, з дозволу земського начальника у волосному правлінні відбувалося вшанування Івана Юхимовича Семенченка, який 25 років прослужив волосним писарем і користується загальним розташуванням. Ювіляру піднесли образ Охтирської Божої Матері, хліб-сіль та цінний срібний подарунок. Понад те, було прочитано подячну адресу за чвертьвікову корисну службу» [15.4] 

Візуальні джерела – печатки тростянецьких волосних і сільських управ (з архівних документів).

В публікації використані матеріали : Державного архіву Сумської обл. Обласного Краєзнавчого музею. Сімейного архіву родини Яценко м. Тростянець

Обпалена дерев’яна скульптура «Пізнання» виготовленна  київським архітектором  А.Дяченко  в 1986 році на першому республіканському симпозіумі скульпторів в Тростянці, біля краєзнавчого музею показує всю сутність «асвабадителей» та їхню жаду знищити нас, нашу культуру, нашу історію. Під час окупації пошкоджено архітектурну пам’ятку ХIХ століття, флігель – праве крило будинку Л.Є.Кеніга,  приміщення краєзнавчого музею. Слід зазначити, що флігель, у якому він знаходився, збудований був ще за часів Голіциних ,  а можливо Надаржинських, на жаль немає достовірної інформації про час його будівництва. Понівечені та обпалені стіни будівлі, вибиті шибки, розбиті осколками столітні двері, покручені ковані деталі декору перил виготовлені в 1885 році компанією К.Вінклера.

Музей в Тростянці виник на початку 20-х років ХХ століття про це є свідчення в архівних документах які зберігаються в державному архіві Сумської області, в кошторисі на необхідність кількості твердих порід дров для шкільних помешкань Тростянецької волості, в рядку музей стоїть цифра-15 сажень. Очевидно, музей знаходився в цьому ж приміщенні, де й зараз. Є згадки про те, що певний час після націоналізації всіх маєтностей Кеніга тут був і Ревком. Ще у лютому 1919 року у Харкові уряд радянської України спеціальним декретом заснував Всеукраїнський комітет охорони пам’яток мистецтва та старовини (ВУКОПІС), який повинен був оглядати, вивчати, реєструвати, брати на облік та охороняти історико-культурні цінності, світські і церковні архітектурні пам’ятки. До складу комітету входило чотири відділи: науковий, реєстраційно-охоронний, музейний та архівний. Охтирський повітовий комітет з охорони пам’яток мистецтва старовини й природи був створений при охтирському відділі народної освіти 20 жовтня 1920 року. В склад комітету входив : голова – т.Давидов (Борис Антоненко-Давидович – відомий український письменик, завідуючій народною освітою) два члени  художник т.Чернов,  юрист т. Сідлецький та діловод. В повіті діяло вісім агентур комітету; в Тростянці, Славгороді, Рясному, Котельві, Боромлі, Жигайливці, Журавному, Дерновій. Агенти які працювали на місцях призначались відділами освіти. Відомо що агентом Вукопісу в Тростянці деякий час був М.С.Смілянський, в Боромлі -А. Полулях, в Жигалівці вчителька Ю.Сулима. Агентів намагалися призначити з місцевих, тому що місцеві краще ніж приїжджі, під керівництвом комітету результативніше сприятимуть пошукам та знахідкам різноманітних предметів старини, історії, мистецьких цінностей. Крім виявлення та збирання предметів  агенти виступають з доповідями, лекціями серед населення та ведуть  агітаційно-роз’яснювальну та культурно-просвітницьку роботу. Агенти знаходили предмети старовини і доповідали  в повітовий комітет, також планувалося ряд розкопок але при відсутності археолога від цієї затії відмовились. З переписки між повітовим комітетом та  Тростянецьким волосним  правлінням наросвіти, відомо що були запити з повіту надати список малюнків та картин з будинку Кеніга, книг з економічної бібліотеки. А з виписки протоколу засідання Повітового відділу наросвіти від 7 лютого 1921 року в 4 пункті вказано перевести Славгородський та Тростянецький музеї до Охтирки

Невідомо чи були перевезені експонати Тростянецького музею в Охтирку, оскільки  в Сумській газеті «Плуг і молот» №253 від 12.11.1924  року, дослівно : « У Тростянці у 1920 році існував музей. Було багато картин гарних художників, різних робіт кріпаків бувших князів Голіциних та інших зразків старовини. Тепер цей музей не працює. Усі експонати або розбиті, або розкрадені. Невже не можна було використати цей музей, або передати його до окружного музею?

Від середини двадцятих років і до 80-х років відомості про  музей в Тростянці відсутні. Був заклик до місцевої влади від старшого наукового співробітника Охтирського краєзнавчого музею Вілі Воліса та працівника газети В. Безсмертного надрукований в  районній газеті «Ленінська правда» за 1959 рік в статті « Створимо музей історії Тростянця». В цій статті вони прагнули достукатись до керівників району , громадських організацій, комсомольців, створити музей, радили створити ініціативну групу з громадських діячів та інтелігенції для вирішення цього питання. Навіть створили лозунг – створення музею – справа честі тростянчан. І тільки напочатку 80-х років, за інформацією з районної газети «Ленінським шляхом» був створений оргкомітет який почав активно працювати в створенні краєзнавчого музею. Члени ради на чолі з Шелестом Григорієм Івановичем розгорнули роботу по збиранню документів і експонатів місцевої історії, підготовки експозицій. З місцевої школи №1 було взято експонати про  життєвий шлях П. І. Чайковського та його зв’язки пов’язані з Сумщиною, Тростянцем, відомості про його перебування тут і творчість. Наукові співробітники лісодослідної станції на чолі з її директором В. В. Ткаченком підготували данні про природно-історичні умови Тростянецького району. Надали гербарії рослин району, зразки деревини наших лісів та матеріали  про видатних вчених лісоводів які працювали в лісодослідній станції.  Активно приймала участь в створенню та наповненням експонатів музею і тодішня спілка ветеранів. Голова ради ветеранів підполковник у відставці  М. І. Адаменко  передав в музей свою іменну зброю- шаблю а також артилерійський планшет, таблиці стрільб, також інші ветерани війни передали  свої речі в експонати до музею.  Неможна оминути інших дарувальників які надали історичні матеріали до фондів майбутнього краєзнавчого музею, серед них подружжя Свинаренків документи які зберігались в їхньому сімейному архіві   а це переписка письменника П.Грабовського з їхнім батьком С.М.Селегенєм , літературу кінця ХIХ початку ХХ ст., вчитель заочної школи Володимир Порфирович Литвин передав музею зуб мамонта. До збору експонатів також були залучені і всі школи міста та району. Так як музей планували відкривати народний   Г. І. Шелест вів гурток по підготовці громадських екскурсоводів. В гуртку навчалися 18 учнів старшокласників з міських шкіл. За спеціально складеною програмою вони вивчали історію рідного краю, історію музейної справи. Найбільшу зацікавленість до вивчення програми гуртка виявили майбутні екскурсоводи  В. Шаповал та І .Сирєєва з школи №1; І. Краснобородько та О. Марченко з школи №2; С.Краснокуцький та  В. Золочевський з школи №3 ; С.Лустенко і Н.Сукачова з школи №4.  Двері музею для відвідувачів відчинилися в лютому 1984 року. Григорій Іванович Шелест  став  його завідувачем  по 1998 рік.

За цей час було зібрано чимало експонатів та створені цікаві експозиції. Дуже прикро, але гідних продовжувачів цієї справи не знайшлося! Подальші «очільники» закладу байдуже ставилися до отриманого «скарбу»! Знову розпад, недбале ставлення, непрофесійні працівники… Значна частина експонатів із музейних зібрань стала «гідними подарунками» для любителів старовини, поціновувачів історії та друзів. Ще зовсім недавно багаті експозиції значно зменшилися, а музейні  зали поступово перетворилися на занедбану пустку…

     У 2007 році заклад очолив Мельник М.С. Небайдужий до культурних надбань свого народу, поціновувач історії та культури, Микола Степанович взявся за роботу… Саме в цей час музей почав своє «нове» життя. Багато часу, зусиль та праці довелося докласти, щоб відновити роботу закладу та вивести його на гідний рівень. Завдяки «віднайденим» небайдужим меценатам та спонсорам, був зроблений капітальний ремонт будівлі. Тривала пошукова робота, вивчення першоджерел, збір експонатів… Залишки «старих» зібрань поступово доповнилися та розширилися  – і в решті-решт оновлений, а точніше зовсім новий музей відкрив свої «красиві, унікальні» двері для відвідувачів.

До уваги жителів та гостей міста тут були представлені вісім  залів, які цікаво та яскраво розповідали про історію, культуру та розвиток краю, від часів створення і до сьогодення. Захоплюючі експозиції були наповнені великою кількістю експонатів, значна частина яких була досить цінними та унікальними. З часом «маленький» музей у маленькому місті став одним і найулюбленіших серед туристів, з різних куточків України і навіть з-за кордону: Німеччина, Польща, Чехія, Італія, Голландія, Англія, Аргентина, Індія – і це лише частина країн, представники яких побували в музеї.  Вабило місто до себе гарними краєвидами та цікавими музеями, в яких можна було доторкнутися до історії краю, побачити чимало цікавих експонатів та дізнатися багато нового.   

Тростянець… Центр міста… Чорними вікнами вдивляється в бездонну далечінь неба сумний понівечений будинок. Ще зовсім недавно він був красивий і ошатний, сповнений життя… В магазині та піцерії, що на першому поверсі,  завжди було людно, тут проводили час і дорослі, і діти… На другому поверсі були офісні приміщення… Старі столітні стіни вдивлялися в обличчя людей, прислухалися до їхніх розмов і, здається, самі ставали молодшими… За свої майже півтора століття цей будинок пережив багато прекрасних та сумних подій, але те, що сталося в лютому 2022 року, він не витримав… Під час окупації міста російськими військами у будівлю, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення, влучив снаряд… Без даху, з вибитими вікнами та напівзруйнованими обвугленими стінами, – таким є «магазин Курила», як його колись називали, сьогодні.

    У 1990 році Київський архітектор Віктор Вечерський особисто обстежив та описав будівлю магазину. У його книзі «Пам’ятки архітектури та містобудування лівобережної України Т.2» ми читаємо: Будинок Г-образного плану складається з двох різновисоких рамен, в наслідок чого є асиметричність загальної композиції. Західне рамено двоповерхове, східне одноповерхове з антресольним напівповерхом. Під усім будинком є підвал. Перший поверх капітальними стінами поділено на кілька торгових приміщень. Розпланування другого поверху первісно наближено до анфіладного, було змінено під час радянської доби.  Фасади вирішені в стильових формах неонересанського напрямку цегляного стилю в провінційному варіанті. Вони розчленовані рустованими лопатками. Стіни першого поверху рустовані. Поверхи розділяє зубчатий фриз. Великі прямокутні вікна першого поверху мають рельєфно витягнуті клинчасті перемички. Вікна другого поверху західного рамена облямовані простими наличниками з лучковими сандриками; маленькі аркові віконця антресолі східного рамена облямовані тягнутими лиштвами, шерег яких утворює мотив на кшталт неороманської аркатури. Причілковий брандмауерний мур цього рамена вінчається килевидним фронтоном. На даху є люкарна з гострим трикутним щипцем. Всю будівлю завершує карниз значного виносу, розкріпований на лопатках. Цегляний фасадний декор доповнюється художнім металом: козирком входу з орнаментованими залізними кронщтейнами та фігурними гратами над карнизом східного рамена.   Будівлю муровано з цегли на вапняно- пісчаному  розчині ланцюговою системою. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Дах західного ромена вальмовий, по дерев’яних кроквах укритий шифером. Дах східного рамену щипцевий з переломом укритий покрівельною сталлю. Раніше обидва дахи були вкриті покрівельною сталлю, а після пожежі в 30-х роках ХХ століття дах західного ромену був перебудований. Також на другому поверсі був кований  балкон . Зовні будівля первісно не була отинькована.   На думку архітектора, магазин Ф. Курила – одна з найцікавіших споруд в архітектуро-художньому плані торговельного призначення початку ХХ ст. на Сумщині.  [1. ст. 537]

На початку ХХ століття  селі Тростянець, Охтирського повіту на розі колишньої економічної площі фірмою «Л.Є. Кеніг-Спадкоємці» був зведений красивий двоповерховий будинок. Саме його взяв в оренду Охтирський купець Федір Васильович Курило. Тут він відкрив свій магазин, в якому продавав товари повсякденного вжитку. Документально підтверджено, що торгівельну діяльність в Тростянці Курило почав не пізніше 1894 року. Майже навпроти магазину знаходився власний ренськовий погріб Курила. Тут продавали алкогольні напої на виніс. Спочатку він призначався для торгівлі закордонними винами, а згодом було дозволено продавати будь-які алкогольні напої: пиво, портер, мед. [2. арк.69 ]

У 1911 році Федір Васильович та його син Іван разом з місцевими підприємцями подали клопотання від мешканців Тростянця до Охтирської земської управи «…про недоцільність перенесення базару з економічної площі на площу біля волосного правління».   [3. ст.20-21] 

    Слід зазначити, що тривалий час місцеві краєзнавці вважали цю будівлю власністю купця. Лише завдяки тривалим пошукам та вивченню першоджерел, були віднайдені матеріали, які дали можливість встановити істину.  

      Курили – рід  Охтирських купців, відомих ще з XVIII століття. У сповідних описах Петропавлівської церкви, що в Охтирці, ми знаходимо згадку про Курила Георгія Сидоровича, його сина Івана та його дітей: Лук’яна, Степана та Павла.[ 4.ст.149]  В перепису населення міста за 1858 рік (десята ревізія) згадується Курило Василь Степанович та його сини: Федір, Іван, Андрій, Митрофан та Матвій. [5. ст.22] За віднайденими документами ми дізналися, що Василь Степанович та його сини були не тільки вдалими купцями, а й меценатами. Всі вони брали активну участь у громадському житті Охтирщини. Подальше наше дослідження стосуватиметься саме Федора Васильовича Курила, життя та діяльність якого тісно пов’язані з Тростянцем.

       Федір Васильович Курило – особистий почесний громадянин міста  Охтирка, «народився 1831року,  помер 14 серпня 1913 року у віці 82 роки від брюшного тифу». [6. арк. 134] Його перша дружина Параскевія Романівна (1834 – 25.11.1870р.) померла від чахотки. [7. арк. 99]  В цьому шлюбі подружжя мало п’ятеро дітей: доньок Анну (1860 р. н.),  Марію (1863 р. н.), Катерину (1867 р. н.), Єлизавету (1869 р. н.) та сина Петра (1866 р. н.). Найстарша Анна в 1878 році вийшла заміж за купецького сина Василя Андрійовича Димарєва.  [8. арк. 249] Марія також в 1879 році стала дружиною сина Охтирського купця Афанасія Компанійця – Степана. [9. Арк. 276 ] Купчихою стала і Катерина. В1883 році вона побралася з Михайлом Івановичем Резніковим, батько якого також був купцем. [10. арк. 229 ]  Наймолодша Єлизавета в 1889 році одружилася із дворянином Гродненської губернії римсько-католицького віросповідання,  провізором Антоном Івановичем Букрабо, який був старший за неї на двадцять років. [11. арк. 71]   Про Петра відомо, що він мав дружину Марію Олександрівну та сина Георгія (09.08.1899 р. н.)  [12. арк. 764 ].  В Охтирці в нього була власна крамниця та гасовий склад.

         Невдовзі після смерті першої дружини Федір Васильович одружився вдруге, на Юлії Петрівні (1855 – 21.06.1909рр.). В цьому шлюбі у них народилося двоє синів – Іван та Олександр (17.12.1888 р. н.). Про Олександра на цей час відомостей обмаль, у записах згадується лише дата його народження. А ось про Івана віднайдено чимало цікавих фактів.

        Іван Федорович (1873 – 1915 рр.) в 1888 році навчався в Охтирській прогімназії [13. арк .274] . Згодом працював лікарем в Охтирській лікарні.         В матеріалах земських звітів згадується,   що  в серпні 1909 року Іван Федорович Курило брав участь «Охтирській лікарській раді» [14. cт.57] А в травні цього ж року балотувався в члени Охтирської повітової управи,але не набрав достатню кількість голосів, поступився більш впливовому купцю І.М. Милославському. [15. cт. 38] Відомо також, що в 1914 році лікар Курило Іван Федорович був гласним (член місцевого самоврядування) повітового земства. [16. арк. 145] Невдовзі, у віці 42 років, Іван Федорович пішов з життя. В журналах земства за 21 жовтня 1915 року читаємо: «…на  п’ятдесят першому черговому засіданні Охтирських повітових земських зборів за пропозицією тогочасного предводителя дворянства Б.В. Золотніцкого, вшанували пам’ять померлого бувшого земського гласного І.Ф. Курила. » [17.ст. 3]

       Підприємницька діяльність Федора Васильовича Курила та його синів охоплювала місто Охтирку та село Тростянець. В архівних документах, в журналах та звітах земських зборів міститься багато відомостей про купців. З них стало відомо, що  Федір Курило в Охтирці на базарній площі мав аптеку, з прибутковістю  100 крб., дві лавки, одна під власним будинком, з прибутковістю 75 та 300 карбованців. [18.ст. 26;193;218;303] Та не лише торгівля цікавила купця. Курило брав активну участь у громадському житті міста, а значну частину власних прибутків витрачав на благодійність. Так у 1883 році він був гласним повітового земства. Цього ж року Федора Васильовича та його дружину Юлію Петрівну обрали членами опікунської ради Охтирської жіночої прогімназії. Крім того, купець був двічі (з 1.03.1883р. по 1.08.1886р., з 1.08.1892р. по 1913р.) старостою Покровського собору в Охтирці. За ці роки багато зусиль та праці було покладено на користь притчу та храму. Так, у 1884-1885рр. була капітально відремонтована огорожа та розширений теплий храм при соборі. В 1892-1893рр. облаштовані нові бокові іконостаси для бокових вівтарів у соборі та позолочені головні кіоти. В 1894-1895рр. були відновлені розписи головного іконостасу собору та вівтаря, а в теплій церкві внутрішні стіни розписали клеєвою фарбою. В 1900 році позолотили глави собору. На це витратили 4000 карбованців. В 1901р., витративши 5137 карбованців, в соборі облаштували центральне опалення та зробили поточний ремонт. Через два роки, у 1903, тут побудували приміщення для церковної школи, вартістю 7000 карбованців, а в 1904р. відремонтували будинки священиків собору.

     Значними були і особисті пожертви Федора Курила. Зокрема, у 1883 році за власні кошти він придбав оксамитову хоругву розшиту золотою ниткою, вартістю 872 карбованці. У 1885р. пожертвував 249 крб. 40 копійок, у 1185р. – 180 крб. на ремонт теплої церкви та 720 карбованців на ремонт іконостасу. Також він подарував ікону Св. Великомученика Пантелеймона, вартістю 300 карбованців. У 1898р. – 2291 крб. 40 копійок, у 1901р. – 1000 крб. на центральне опалення, у 1902р. – 100 крб. на будівництво соборної школи та 1750 крб.  на будівництво церкви на соборному цвинтарі.  У 1907р. за 700 карбованців придбав облачення для священиків.

    За самовіддану сумлінну працю та благодійність  у грудні 1865р.  Федора Васильовича Курила нагородили срібною медаллю на Станіславській стрічці. У травні 1887 року заслуги перед духовним відомством він був нагороджений золотою медаллю на Станіславський стрічці. У 1902 році      Ф. Курило отримав звання «Почесний громадянин міста Охтирка». У травні 1907 року – золоту медаль на Аннівській стрічці від духовного відомства. [19. арк. 17]

     Ця розповідь – це лише незначна частина інформації про життя та діяльність родини Ф.В. Курила. А що ж було далі? Напевне невідомо… ця тема потребує подальшого вивчення… Відомо, що була революція…

Становлення в 1919 році на Тростянеччині ревкому… Згідно з рішенням засідання Тростянецького волосного ревкому  від 22.12.1919 р. »… ввесь товар магазину Курилова на суму 718954 карбованці 84 коп. конфіскувати та передати в для подальшої реалізації в трудову артіль…» до якої входили дванадцять членів: Шелудько Григорій, Рєзніков Кузьма, Приходько Кирило, Акімов Микола, Мінаєв Василь, Батаєв Павло, Савич Костянтин, Демиденко Іван, Дзюбин Григорій, Оваренко Катерина, Понац Олена, Солашенко Іван. Отримані від торгівлі гроші, 50% від щоденної виручки потрібно було вносити в Тростянецький ревком або виконком до 4 години вечора. В рішенні також згадувалося, що власник магазину Курило втік з білими.» Наразі невідомо, хто саме з Курилів керував на той час магазином в Тростянці. [20. арк. 195] Серед архівних матеріалів також зберігається лист від Смородянського продовольчого комітету до ревкому з проханням, якщо буде інвизиція магазину Курилова, то частину товару продати їхньому комітету. [21арк.207] В приміщенні магазину після торгової артілі деякий час була міліція, потім з 1920 року школа 2-го ступеня.  [22. арк. 348 ] Останні ж сто років тут були торговельні та офісні приміщення.

   Аж ось прийшли орки! Вони вписали нову, криваву сторінку в історію нашого міста…  Понівечені долі та життя, зруйновані будівлі, знищені пам’ятки історії та архітектури…

На узліссі мальовничого урочища Нескучне в 1972 році почалося будівництво міжколгоспного піонерського табору та будинку відпочинку для колгоспників. В спорудженні оздоровчого комплексу дольову участь брали всі колгоспи району. Запланували збудувати три літніх та два зимових корпуси, їдальню, клуб, лазню. Також будуть збудовані спортивні майданчики,  в адміністративному корпусі, бібліотеку, актовий зал. На спорудження оздоровчого комплексу та піонерського табору колгоспи району затратять шістсот тисяч карбованців. Комплекс буде розрахований прийняти 400 дітей влітку і стільки ж колгоспників на відпочинок взимку.

В липні 1978 року відбулося відкриття  нового  піонерського табору  Нескучне. На урочистій лінійки піонери з різних куточків Тростянеччини вишикувались струнко для проведення урочистостей пов’язаних з відкриттям першої зміни. Дружина « Відважна» налічувала вісім загонів . Місцева газета Ленінським шляхом опублікувала статтю про цю подію. В цій статті знаходимо прізвища старшої піонервожатої табору В.К.Юхно, начальника табору  П.П.Щербаня а також і першого прапороносця В. Фесуна та його асистентів А.Цибулько та А.Кулик. На святі були присутні керівники комсомолу,  освіти та сільського господарства району. Закінчилося свято ввечері великим святковим концертом та яскравим вогнищем.

В 1979 році почалися перемовини щоб передати оздоровчий комплекс на баланс Добровільного Спортивного Товариства Колос. І в 1980 році комплекс був переданий республіканському товариству Колос. Комплекс почав називатись учбово -спортивна база «Нескучне». База в зимовий час почала використовуватись для підготовки лижників та біатлоністів високого гатунку. Для цього побудували лиже-роликову трасу, стрельбище. А влітку база використовувалася як піонерський табір для дітей колгоспників.

В восьмидесяті роки в зимовий період в місті було звичайне явище побачити юнаків та дівчат а автобусі з зачохленими лижами. На базі «Нескучне» проводилися змагання з лижних перегонів та біатлону різних рівнів від шкільних до республіканських змагань майстрів. Проводилися збори спортсменів з всієї України а також з інших союзних республік. Юні спортсмени тренувалися на учбово-спортивній базі «Нескучне» а навчались в середній школі №2. А влітку тренувались на лиже-роликах. Спортивна база мала все необхідне для тренувань та організації змагань високого рівня. 

Згідно технічного  паспорта учбово-спортивної бази «Нескучне» за 1982, комплекс мав потужну матеріально технічну базу. Керівництво району використовувало базу для святкування дня Чайковського, дня фізкультурника та інших урочистостей. На базу привозили закордонних гостей міста показуючи досягнення тодішньої адміністрації. Відпочивали влітку спортсмени з африканської країни Гвінея-Бісау.

В середині дев’яностих років економічна криза вплинула негативно на роботу учбово-спортивної бази, кошти на фінансування спорту не виділялися. Перестав функцію вати літній піонерський табір а потім спортивні гуртки бази. Будівлі стояли порожні але під наглядом. Час від часу здавали в оренду приміщення їдальні під банкети та весілля. З часом фінансування зовсім припинилося , обслуговуючий персонал звільнився. Базу місцеве керівництво покинуло напризволяще. Щоб «заліпити» дірки в бюджеті літні приміщення продали під розбирання, інші стояли без охорони. У підсумку з величезного спортивного комплексу через недбалість керівництва через декілька років не залишилося і цеглини.

        В період з 1868 по 1874 рік Тростянецькими землями володів Генріх Альбертович Марк, в деяких документах та книгах його ім’я писали Андрій Альбертович. Що відомо про цього землевласника ? Після свого правління в Тростянецьких маєтках, залишилося багато загадкових моментів які ми спробуємо пояснити, відомостями з архівних та писемних джерел.                                                                                                                                               Потомственний почесний громадянин  Генріх Альбертович Марк , сорок один рік, в купецькому стані з другої половини 1865 року. Мешкав в Санкт Петербурзі в Адміралтейській частині,  по Великій морській   №20 в будинку Єлисеєвих. Був біржовим маклером з 1865 року

В палаті Харківського кримінального та цивільного суду 10 липня 1868 року була зареєстрована купча на продаж Колежським совітником двору його Імператорської величності, камер- юнкером , князем Олексієм Васильовичем Голіциним своїх земель в Харківській губернії в межах Охтирського та Лебединського повітів при селах Тростянець, Кам’янка , Смородино, Боголюбово, Мащанка, Тучной, Олексино, Мошковой, Хвощевой землі орної та пустоші в розмірі 12035 десятин , та маєток з панськими будинками та різними іншими будівлями, з млинами та рибними ловля ми, з цукровим та винокурним заводами потомственному почесному громадянину Генріху Альбертовичу Марку та потомственному почесному громадянину Йослеру Франсовичу Ценкеру в рівних долях. Але тандем цих Петербурзьких землевласників не проіснував і року. Вже 5 травня 1869 року Санк Петербурзький нотаріус Людвіг Пояль в своїй конторі що знаходилась на Адміралтейській частині по Невському проспекті №45 при свідках зареєстрував акт продажі потомственним почесним громадянином Йослером Франсовичем Ценкер своєї долі в бувших Тростянецьких маєтках князя О. В. Голіцина своєму компаньйону Генріху Альбертовичу Марку за 50000 сріблом

    Відомо що Генріх (Андрій) Альбертович створив Охтирсько-Тростянецьке акціонерне товариство для керівництва цукровим заводом напевно разом з Й.Ф.Ценклером, пізніше після покупки Тростянецьких земель Л.Є.Кенігом  в 1874 році, більшість акцій його товариства належали Кенігу який в 1881 році ліквідував дане товариство та став одноосібним володарем цукрового заводу. На стендах Сумського краєзнавчого музею знаходиться документ за 1871 рік в якому приводяться здобутки економії Г.А.Марка по Тростянецькій економії. Приведемо приклад мовою орігіналу.

« Общий вывод чистого дохода.
а/от пашни — 31,694

-сенокосов — 6,853

-лесов —41,950 ______80,497

за вычетом общих расходов __14,042

Чистого дохода ____66,455

б/ от причин увеличивающих ценности:

-винокуренного завода _______10,383

-мельниц ________254

-пчеловодства ________680

-лавок, трактира и базарной площади ___1570

Итого _____79,353

в/ 8% со всего чистого дохода на не предвиденные расходы ____6,348

Чистого дохода всего ____73,005 руб.

С одной десятины удобной земли ___6 рублей.13 коп.
подпись К.Детков. 29.июля 1871г.
Тростянец» .

З цього документу дізнаємося що справи в економії Г.А.Марка йшли не погано. Він отримував прибуток у всіх видах діяльності економії. Дуже цікавий факт що в економії займалися бджільництвом. Пізніше при володінні землями Тростянеччини Кенігами вже цієї діяльності в звітах по економіях не згадується. Ще звернімо увагу на статтю доходів з базарної площі. Відомо про документ в якому управляючий  К.Детков просить Повітове правління щоб базари які дозволило правління крім суботи ще й в середу відбувалися не біля волосного правління а на загальній площі Тростянця, біля економічної контори. Бо це приносить збитки економії.

А, ще зберегла ся заява від управляючого по довіреності маєтками Г.А.Марка, магістра хімії Карла Карловича Гіппіус. В якій Він, повідомляє Охтирську земську управу в тому що в селі Становій відкрили селітровий завод. Виробництво в якому почалося 18.травня 1871 року. При заводі знаходиться бурт №98, довжиною 21 сажень, шириною кожний в три саженя – виробництво на сім верстатів. Цей документ підтверджує що Станова, обо якась її частина також належала Г.А.Марку.

Напевно саме загадкове  це  будинок Генріха Альбертовича Марка в Тростянці. Є листівка відомого Московського видавництва «Шерер та Набгольц и Ко»  серії Старий Тростянець за №20   Домъ Марка. На ній зображено величезний двоповерховий палац, з колонами , балконами. Дах оздоблений шпилямипо всьому периметру будинка. До цього часу невідомо де знаходився цей будинок, і чи взагалі чи був він збудований, бо час володіння Марком Тростянецьких земель становив неповних шість років. Але на першій сторінці авторитетного на той час видання «Зодчий» №1-2 за 1886 рік натрапляємо на статтю про відомого Петербургського архітектора професора Людвіг Людвіговича Бонштедт. Цей знаменитий архітектор удостоєний десятків перших премій за свої проекти будівель по Росії та Європі. За його проектами були побудовані театр в Ризі, нині Латвійська національна опера, та ратуша в Гамбурзі,  Калінкінський пивоваренний завод та цукровий завод Карра в Петербурзі на Виборській стороні. Л.Л.Бонштедт був удостоєний першої премії за проект Німецького парламенту серед сотні проектів англійських, німецьких, французьких, американських архітекторів його праця виявилась найкращою. Багато Він  проектував та будував і для приватних осіб, серед переліку його робіт і значиться загородний будинок Марка в Тростянці. До речі його ученик В.Шретер пізніше побудував будинок Л.Є. Кеніга в Тростянці. В статті наголошується що не всі проекти були побудовані, деякі залишилися тільки на папері. Можливо що будинок Марка також не був збудований,( але це лиш гіпотеза автора).

Зберігся лист священника Благовіщенської церкви Павла Ільїнського, до Охтирського повітового виконавчого комітету датований 1921 роком. В ньому священник повідомляє що годинник який знаходиться на колокольні храму був подарований поміщіком Марком в 1863 році.