Краєзнавчий альманах "Історія Тростянеччини"

Великий терор 1937-38 років на території України як масштабна компанія масових репресій розгорнута комуністичним режимом СРСР і особисто Йосипом Сталіним мала на мету ліквідацію політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов’язаних родинними узами з репресованими, так званих “членів сімей ворогів народу”, сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. Офіційно початком Великого терору став оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 р. Але архівні документи свідчать, що підготовка до репресій велася заздалегідь, а наказом її лише легалізували. Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.  За дослідженнями Українського інституту національної пам’яті в Україні в період Великого терору було засуджено близько 200 тисяс осіб, з них 2/3 розтріляно. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії.

Не оминув Великий терор і Тростянеччину. З довідки про роботу особливої трійки при управлінні НКВС по Харківській області  тільки,за серпень – жовтень 1937 року , Тростянецьким РВ.НКВД було заарештовано 87 осіб, з них 5 розтріляно,11-засуджено.

        Коробов Василь Андрійович народився згідно запису в метричній книзі Благовіщенської церкви села Тростянця за №39 13.03. 1903 року с селі Тростянець Охтирського повіту Харківської губернії в родині Охтирського купця 2 гільдії Коробова Андрія Даниловича та його дружини Ульяни Павлівни( Луценко). Був охрещений 23.03. 1903 року священником Олександром Федоровим. Хрещені: міщаний міста охтирки Селегень Сергій Михайлович, та  дівиця міста Глухова Черніговської губернії Анна Павлівна Луценко.

Сім’я купця Коробова проживала на Кайданці, (зараз на розі теперішніх вулиць Благовіщенської та Набережної). Родина була велика, сестри Людмила, Ганна, Катерина, Віра, Марія  та брати Євген та Олексій.  Купець  Коробов Андрій Данилович мав власний магазин та пиво-медоварний завод, пивний склад  акцизного товариства «Нова Баварія» , кондитерську. Після революції, в 1926 року магазин та всі домоволодіння Коробових були націоналізовані. Василь Андрійович  закінчив Тростянецьке двокласне училище та допомагав батькові в магазині. Після подій 1917 року, як і багато молоді того часу був комсомольцем, активно брав участь в суспільному житті . В  1924 року працював в селі Штепівка Сумської обл.   – головою Всероботземлісу та завідував хатою-читальнею. В той же час в Тростянці одружився з тростянчанкою Людмилою Федорівною Соколовою.  Людмила Федорівна працювала вчителькою молодших класів в Стецьківській школі. В 1926 народилась дочка Валерія, а через два роки  син Борис.  В 1925 році переведений на таку ж посаду в с.Степанівці.  З 1926 року – уповноважений ощадкасою в селі Хотінь Сумської обл. В Хотіні  був принятий кандидатом в ВКП(б)У та назначений секретарем Райвиконкому, за суміцниством агітатором Райпарккому. В 1928 році назначений директором Хотінської середньої школи, а в 1929 директором Стецьківської школи. В 1932 році закінчив Ніжинський інститут СоцВиху й поступив заочно в Харківський педінститут.

Проживав в селі Стецьківка Хотінського району Харківської області . В 1933 році був  призначений уповноваженим по хлібозаготівель в с. Стецьківка, за невиконання плану по здачі хліба , було здано 84%,  був виключений з партії за зрив хлібозаготівель.                                                                                                                  

Будучи директором Стецьківськой середньої школи на Сумщині Василь Андрійович Коробов викладав історію. Але добре знав і техніку.  Він засукував рукава, дарма що був директором та сам налагоджував двигун внутрішнього згоряння в шкільній маслоробні, від якого освітлювалась школа.  В селі ніхто тоді про електрику й не мріяв. Вчив учнів в шкільній майстерні, як виготовити акумулятори, якими вони потім висвітлювали собі дорогу пізньої осені, коли йшли додому після другої зміни. Був у школі свій шкільний радіовузол, духовий оркестр, оркестр народних інструментів. Працювали драматичний і співочі гуртки. Школа мала 5 га землі, підсобне господарство, відповідний інвентар.Все це була заслуга директора, Василя Андрійовича. .                                                                             

А 16 квітня 1938 року органами НКВС Коробов Василь Андрійович був заарештований в селі Стецьківка Хотіньського району Харківської області, та був відправлений до Сумської вязниці. Йому і ще декілька мешканцям села було пред’явлено звинувачення за статтями 54-2, 54-11 за участь в, а/р військово-повстанській організації, проведенні підривної роботи направлену на зрив міроприємств проводимих партією на селі. Допити на очні ставки тривали 5 діб. З матеріарів кримінальної срави дізнаємося що Василь Андрійович та всі заарештовані по цій справі визнали свою участь в повстанській організації. Люди невитримували нелюдських мук давали свідчення на себе і на своїх знайомих, і навіть на рідних.В обвинувачувальному висновку- на підставі наказу НКВС СРСР № 00485 слідчу справу направили на розгляд особливої трійки УНКВС по Харківській області. [ Рішенням трійки Коробов Василь Андрійович і ще девять його односельців 21.04.1938 року були приговорені до вищої міри покарання (розтрілу).                                                                                                                              

Після арешту чоловіка Людмила Федорівна з дітьми переїхала до Сум, викладала там школі №18.  Безліч разів зверталась до Сумського та Московського НКВС з прохання дізнатися про долю свого чоловіка. На що отримувала відповіді що він осуджений на 15 років без права переписки. Пройшло 17 років, в 1955 році Коробова Л.Ф. надсилала листи в Генеральну прокуратуру СРСР з заявою надати відомості про чоловіка. Як стверджуе Вона в заяві що в 1946 році приходили з МДБ та запитували чи не отримуете листів від чоловіка? В листах Вона просить розказати правду де дівся чоловік адже людина не може пропасти безслідно. Требувала переглянути справу та ребіліатувати його. [14] В 1956 році дочка Василя Андрійовича, Валерія знову звертається в Сумську прокуратуру з проханням дізнатися про долю батька. З матеріалів справи  під грифом секретно : « Коробов Василь Андрійович 21.04 1938р, трійкою УНКВС в Харківької обл. звинуваченний за статтями 54-2, 54-11 приговоренний до ВМП. Вирок виконано 9 липня 1938 року.  Керуючись директивою КДБ при РМ СРСР за №00108 від 24.08.1955р. Провести рєєстрацію смерті Коробова Василя Андрійовича через ВМ УМВС по Сумській обл. в Хотенськом районному РАКСі визначивши що Коробов В.А. був засуджений на 10 років ВТК та помер в місці ув’язнення 24.06.1942 року від хвороби інфаркт міокарда.»                                                      

Довідка про реабілітацю визначена військовим трибуналом Київського військового округом датована 10 серпнем 1956 року. Василя Андрійовича Коробова повністю реабілітували. Ця довідка тільки змивала тавро «ворога народу» прикріпленне квовавим режимом. Але ніхто не замінить родині чоловіка, батька. Тих страждань та надій що пережили вони за роки очікування хоча б якої вісточки про своїх рідних.

В публікації використані матеріали з архіву В.Кислого (м. Суми)

За старанну службу престолу Божому та моральні якості, протоієрея церкви села Тростянця, Тимофія Васильовича Надаржинського, стало відомо царю Петру I. Петро в 1703 році призвав Надаржинського до свого царського двору, протоієреєм придворного Благовіщенського собору і духівником його царської величності. А потім був прийнятий духовним отцем всієї царської родини. Він невідлучно супроводив царя у всіх військових походах та подорожах. Цар високо цінив Надаржинського та щедро його винагоджував. В 1712 році Петро I нагородив його жалуваним портретом осипаним діамантами, а сама цариця пришила його до одежі своїми руками[1] В офіційній нагородної системи жалуваний портрет – нагорода особливого роду, знак розташування та особливого зв’язку монарха зі своїм підданим. Завдяки малим розмірам цього портрета, є можливість для нагородженого мати його завжди з собою, носити на грудях, зв’язок цей набуває особистий відтінок. Після смерті Петра та його дружини Катерини I, Тимофій Васильович переїхав жити в село Тростянець, яке по його проханню та по указу царя Петра I від 17 листопада 1720 року стало його власністю.[2]

   Портрет яким пожалували Тимофія Васильовича Надаржинського від Надаржинського по духовній лінії повинен був відданий в придане за дочкою бригадира Лисевицького та його нащадкам, але він знаходится у онука Тимофія Васильовича, Пилипа Надаржинського . Цей портрет Охтирський полковник Константин Лесевицький, просив щоб у Пилипа взяти та віддати її імператорському величності . В 1753 році  від імені імператриці Єлизавети Петрівни з кабінету її імператорського величества в село Тростянець майору у відставці Пилипу Надаржинскому надійшов лист слідуючого змісту: (мовою оригіналу)     «Ея императорское величество указала: портрет блаженныя и вечногодостойныя памяти государя Петра Великого, осыпаный каменьями,который отъ его величества жалован был духовнику его величества  и вашему деду, Тимофею Васильевиче Надаржинскому, и от него, по духовной, въ преданое отдан за дочерью бригадиру Лесевитскому и его наследникамъ, аныне находится у вас, для привезения которого отправлен при семъ нарочный кабинетъ-курьеръ,взяв онный у васъпрвезть къ ея императорскому величеству…» Далі в листі говорилося що портрет повинен бути в такому стані в якому його дарували діду. Щоб портрет помістили  в спеціальний  ящик та опечатати печаткою щоб в дорозі не зміг зіпсуватися. Для привозу віддати кабінет кур’єру Язикову. А ще цариця пояснювала для чого потребувала портрет « Вышеизволенный портрет ея императорское величество изволила требовать для просмотрения, яко оной написан, и для сличения его сходства с великим императором, ея родителем, и для того что разпосмотренияне упомнится –ли чей работы портрет? И ежели ея ея императорское величества изволит взять к себе, то вы за оный удовольствовани будете, а будет не изволить взять, то обратно вам отдастся».  Через де я кий проміжок часу, майору Надаржинському повідомили через Білгородську губернську канцелярію, що портрет був посланий справно, оглянутий царицею, і що він може забрати його назад приславши довірену людину.[4]                                                                                                                                    Остання згадка про нагородний портрет Петра І осипаного діамантами датуєтся-1844 роком. Портретом володіє правнучка царського духівника Т.В.Надаржинського, княгиня Софія Олексіївна Голіцина (Корсакова). Дійсно гідна спадкоємниця  своїх знаменитих пращурів. Письменниця художниця, колекціювала картини, предмети старини. Разом з     І. Бецьким видавали альманах Молодик. Щоб увічнити портрет, вона замовила малюнок портрету з оригіналу художнику Г.Берже а потім художник Сант Петербургської академії   Захаров вигравірував портрет на міді. Завдяки цьому малюнок гравюри зберігся до наших днів. Яка доля  наградного портрету спідкала далі невідомо. Можливо сини Софії Олексіївни продали його як і все інше майно своїх батьків. І зберігається він зараз десь за кордоном в приватній колекції.[5]                                                                                                                                           

Джерела:

1. Филарет (Гумилевский) Историко –Статистическое описание Харьковской Єпархии.  Москва. типография В.Готье 1852г.  ст.146.
2. Сборник Руского исторического общества .том 84   ст.34
3. Молодик на 1844 год . СанктПетербург . типография К.Жернакова    ст.2
4. Журнал «Русская старина»  январь1872года.  ст.946
5. Молодик на 1844 год . СанктПетербург . типография К.Жернакова    ст.219

Iсторія виникнення печаток і штампів набагато давніше, ніж може здатися на перший погляд, а їх роль і значення для людини – досить значимі. Варто пам’ятати, що поняття «печатка» і «штамп», скільки б не було між ними спільного, не однакові. Печатка набагато старше штампів, прийнято вважати, що вперше він з’явилися на Сході, за часів Стародавніх Китаю, Єгипту, Індії. Тоді печатка представляли собою невеликі предмети з вигравіруваними на них оригінальними, неповторними знаками, зображеннями, гербами, вензелями і служили для того, для чого служать, і до цього дня. Слово «штамп» походить від німецького «Stampfe» або італійського «Stampa», що в обох випадках в перекладі означає «печатка» . Штамп – це особлива друкована форма, широко застосовувана в процесі діловодства. Вона являє собою найчастіше прямокутну поверхню з вигравіруваним на ній фразою або словом, необхідним для постійного повторення. Раніше штампи в основному служили, знову ж таки, для своєрідного таврування всілякої продукції, однак, як уже говорилося вище, з розвитком діловодства, область застосування штампів значно розширилася.                                                                                                              Документи завжди були, і будуть залишатися обов’язковим складовим елементом будь-якого виду людської реальності.

До уваги штампи та печатки які використовувались на Тростянецьких документах ХIХ-ХХ ст століттях.

        В другій половині ХІХ ст. на території Слобідської України а також і по всій  Російської імперії почали створюватись  велика кількість жіночих православних монастирів. Процес утворення нових монастирів відбувався поетапно.  Спочатку за бажанням і на кошти конкретної особи відкривалася богадільня або притулок для вдів та сиріт. Потім у новоутворених закладах встановлювалися правила черничного гуртожитку і після відповідного клопотання та указу Священного Синоду, вони перейменовувалася в громаду Громада – це новий для Слобожанщини тип монастиря, насельниці якого не пострижені в черниці, що робить його перехідним ступенем від мирського життя до черничного.  Слідуючим етапом було надання громаді статусу монастиря гуртожиткового типу[1].                                                                                                       

                                   

Так  в селі Семереньках Охтирського повіту заможним місцевим поміщиком , Охтирським купцем Павлом Олексієвичем Пелипцем було пожертвувано свої землі та кошти на будівництво монастиря. Павло Олексійович на той час мав в Дерновській волості 636 десятин орної землі, 155 десятин лісу[2]  кузню[3].  Так в 1904 році була створена Казансько-Серафимівська громада при селі Семереньки Охтирського повіту.[4]. В центрі села недалеко від Миколаєвської церкви був збудований двоповерховий цегляний будинок монастиря, каплиця та будівлі для господарчих потреб. З архівних документів відомо що не тільки Пелипець жервував кошти на монастир. Так  є прохання селянина села Мала Чернетчина Феодосія Прохоровича Панченко  Арсенію Епіскопу Харківському і Охтирському.  (мовою оригіналу.)                                                                                       Прошение      ”  По случаю исцеления от тяжелой болезни моей жены Анисии Панченковой от Чудотворного образа Святителя кровоточивого в селе Мала Чернетчина Сумского уезда, совершившеяся чудо в 1888 году. Я возумил искренне и неотложное желание увековечить память появления благодати и милости на нас Грешных Господом нашим Исусом Христом. В данную минуту я решил пожертвовать свой дом и усадебное место 20 кв. сажень на подворье Казанско-Серафимовской обителе при селе Семереньках Ахтырского уезда. В те что бы со временем была построена часовня с наименованием Спасо-Чудовская.  28 августа 1908 года”[5]  В 1915 році Казанська-Серафимівська громада отримала статус монастиря  гуртожиткового типу

Черниці займались в обителі сільським господарством, шиттям одягу та іконописанням. Ця сторона  діяльності виявлена серед жіночих монастирів Слобожанщини давала розвиток церковних мистецтв, іконописання.  Воно існувало паралельно з офіційною академічною школою, яка забезпечувала потреби церкви в культових предметах в умовах значно зрослого монастирського будівництва. У іконописної майстерні Казанської-Серафимівського монастиря  в 1911 р проходили послух семеро дівчат, а одна з них -Олена Линькова – крім занять живописом виконувала ще слухняність позолотниці .[6]. В монастирі в різні періоди було до 50 насельниць. Спочатку заснування монастиря настоятельницею була монахиня Серафима. Пізніше і до самого закриття настоятельницею була уродженка Сумського повіту Харківської губернії Рафаіла Никифоровна Молондеева.[7]. На кінець 1924 року в монастирі проживало 22 черниці віком від 32 до 69 років з різних куточків  південної Росії.[8] З серпня 1919 року і до закриття, в монастирі служив ігуменом отець Ювіналій.(Г.М. Король )

Після Жовтневого перевороту Радянська влада відділила церкву від держави і поступово стала знищувати храми та монастирі. Така доля спіткала і  монастир в селі Семереньки.  Землі монастиря та його господарство   привласнила собі новоутворена місцева  сільськогосподарська артіль ім. Ульянова на чолі з тов. Кравченко. З початку 1924 року члени артілі заняли більшість будівель монастиря та монастирські землі. Черниці чинили спротив , але що Вони могли?  Артіль наступала, проводила збори. Долучала керівників ліквідаційної  повітової комісії . Про що свідчать документи того часу. Виписка з протоколу №7 ком. осередку членів артілі ім. Ульянова за 10.11.1924 року. ( мовою оригиналу)                                                                                         «  …Во дворе артели находится резиденция женского монастыря, економическую мощь которого уничтожила Октябрьская Революция, но работа в обители духовного порабощенияя еще живет и ведется, монахини своей повседневной агитацией среди членов артели, культурный уровень которых весьма низок и с регилиозным дурманом еще не справляются.» [9].Після об’єднання артелі з комуною ім.Воровського,  було образовано комуну ім.Ульянова. Монастир був ліквідований . З  часом розібрана церква на території монастиря. Після комуни в будівлі монастиря довгий час розміщувався дитячій будинок. Зараз в бувшій будівлі монастиря знаходиться школа.

Проводячи в життя зобов’язання перед урядом земська управа в Охтирському повіті на початку XX століття планувала ввести загальне навчання, та в десятирічний період відкривати щорічно не менше 20-ти шкільних комплектів.(1)Кожний рік в повіті будувалися коштом земства та відкривалися заплановані повітовими зборами нові школи.

 В 1912 році дійшла черга і до побудування нової школи в селі Тростянець. В той час в Тростянці вже існували два училища, двокласне Міністерства Просвіти та залізничне, також приватна школа пані Іваницької та церковно прихідська школа.Але й вони не забезпечували всіх охочих здобути елементарну освіту.

В постановленні Охтирської повітової земської управи за 26 липня 1912 року наголошено. При розгляді результату конкурентних торгів на побудову в селі Тростянець будівлі школи, загальним кошторисом 13160 карбованців, підряд на будівництво отримав Охтирський підприємиць Федір Федорович Роскошний. Цей підряд Федір Федорович виборов в напружених торгах с підрядниками Дмитром Григоровичем Сушко та Федором Петровичем Черевченко.Торги за право отримати даний підряд почалися 26.07.1912 року о 12 годині дня, суть торгів полягала в проценті знижки з суми загального кошторису. Після тривалих торгів була заявлена знижка з кошторису 3 %, Ф.Ф.Роскошним, після такої ставки Д.Г. Сушко та Ф.П.Черевченко зняли свої кандидатури з торгів.(2)

Надалі з архівних матеріалів дізнаємося що почалася листування між Тростянецьким волосним правління по різних інстанціях про місце де повинна будуватися школа. В телефонограмі за 10.12.1912року Тростянецького сільського Товариства до Охтирської земської повітової управи пропонується для будівництва школи садибне місце  у двох урочищах: 1- в урочищі Грушки; 2- поблизу будинку Коробових .Волосне правління просить прислати когось з членів управи для огляду місць під майбутнє будівництво. Рішення сільського товариства на ймовірні місця будівництва було затверджено 9.12.1912 року.(3) Наступний лист в архівній справі датується 19.01.1913 роком.                 Від Голови Тростянецької волосної управи М.І.Бондаренка до Головного управляючого Тростянецькими маєтками фірми «Л.Е Кеніг-Нащадки» Е.Е.Пампель сліду чого змісту: « Шановний пане Едуард Едуардовач.  На протязі цього року планується побудувати в селі Тростянець нову школу на 160 учнів з бібліотекою-читальньою.Місцеве сільське товариство об’являло два місця підхожих для розміщення майбутньої будівлі школи в районі станції Смородине, частину площі збоку магазину Коробова впродовж дороги до цукрового заводу.Друге місце садибне місце в урочищі Грушки поблизу Залізничного училища, інших ділянок Тростянецька громада не має. При замірах вияснилося що за будинком Коробова ширина вулиці становить 30 сажень що унеможливлює там будівництво школи, друга ділянка в урочищі Грушки, як по розположенню не підходить для школи, так і по топографічному розташуванню.(4).Цим обумовлено нас звернутися до Вас з проханням надати для побудови нової школи в селі Тростянці необхідну ділянку землі в районі станції Смородино. На мою думку, ділянка може бути : 1- Ділянка землі вище сторожки та магазина Коробова, в напрямку соснової посадки за умови щоб фасад будівлі був в сторону Привокзальної площі. 2- Ділянка землі від залізничного переїзду до повороту на Гай, напроти паркетної фабрики. Середня площа вказаних ділянок приблизно 120 кв. сажень.(5)Необхідні відомості про ці земельні ділянки прикладені в цьому листі, при цьому я особисто готовий доповнити відомості своїми роз’ясненнями. По співчуттю до потреб народу і в проханнях завжди власники маєтку Тростянця та Вашої Адміністрації дає нам надію думати що в цьому проханню Ви нам не відмовите. Висловлюємо ще раз надію що Ви не відмовите нам в нашому проханні.  Гол.вол.правління. Головченко.М.І.(6)

Землю для побудови школи адміністрація Кеніга правлінню надала, та виникла ще проблема, узгодити в керівництві Південної залізниці чи не будуть розширювати межі залізниці на ймовірне місце побудови школи. Наступний лист Голова волосного правління відправляє до начальника 19 дільниці служби залізничних шляхів Південної залізниці. В цьому листі повідомляє, що згідно з проханням управи володар маєтку Тростянця Ю.Л.Кеніг посприяв відведенню садибного міста поблизу паркетної фабрики за переїздом між смугою відчуження та дорогою на Гай. Для інструментальної знімання вказаної ділянки Охтирською повітовою управою в Тростянець відряджається земський землемір Гридін, якому потрібно точно знати кордон смуги відчуження маючи на увазі майбутнє розширення станції Смородине. І чи не буде заважати розміщення майбутньої школи розширенню залізниці.(7)

Поки велося листування з визначення остаточного місця будівництва підрядникові Ф.Роскошнму, починають надходити матеріали на будівництво, та вапно. У своїй заяві до Земської управи Він просить якнайшвидше надати місце будівництва, тому що матеріали приходиться складувати в найманих дворах, а після визначання місця їх треба буде перевозити що приведе до додаткових витрат.(8) І знову Охтирська управа надсилає листа до управляючого Е.Е. Пампеля  з проханням прискорити вирішення місця будівництва, мотивуючись початком будівничого сезону й уповільненням відповіді від керівництва Південної залізниці.  І нарешті 19 березня 1913 року. Роскошний визиває з Охтирки техніка для розбивки котловану школи.(9) За доставлення цегли також велися боротьба серед підрядників. Селянин Іван Герасимович Люберець надавав прохання доручити йому доставлення цегли з Охтирки за 7 карбованців 50 копійок за одну тисячу.(10) Але земська управа вирішила по другому, цеглу для будівництва школи в кількості 240 тисяч штук відправляли з Охтирки залізницею на ст.Смородине, а вивантажував з вагонів на станції і доправляв на будівництво, також складував там в клітки по договору Михайло Назарович Кучмерев за це отримував 1 крб-50 коп. за тисячу.(11) Доставлення велася вкрай повільно, на що скаржився Роскошний, що йому приходилося платити працівникам прогульні за відсутності цегли.(12).

Все будівництво велося по затвердженому земською управою кошторисом.(13)В якому детально описувались всі цикли будівництва, кількість матеріалів  їх вартість та вартість робіт.Облік вівся дуже ретельно. Будівля школи будувалася з цегли з великими вікнами, дах був вкритий Уральським залізом якого пішло близько 170 пудів. Для опалення збудували 7 Голанських пічок, плиту для приготовлення їжі з вмонтованою емністю для нагріву води. Біля школи збудували погріб і два сараї викопали колодязь. Також всю ділянку огородили дерев’яним парканом та пофарбували вапном. Контроль за виконанням всіх будівельних робіт виконувала земська управа.

В уїзді були затверджені правила по будівництву всіх об’єктів які будувались коштом земства.Для здійснення будівництва підрядники повинні були мати промислові свідоцтва, також укладалась угода в якій прописувалось всі деталі майбутнього будівництва.(14) А ще була брошурка під назвою « Кондиції на виробництво будівельних та ремонтних робіт в Охтирському повіті» В яких на 27 сторінках, в 43 пунктах було прописані всі вимоги до робіт та матеріалів на будівництві.Ця брошурка видавалась підряднику, де на останній сторінці він своїм підписом згоджувався з усіма пунктами кондиції.(15)

• 

• 

Навчання в школі почалося 1913 році. Першою завідучою школи була Вейсе Фіона Самійлівна. В 1920 році школа називалась IV трудова школа 1 ступеню, потім ім. Я.Щоголіва, після будівництва нової школи № 3,була спортивним залом та майстернями цієї школи.Зараз в цій будівлі знаходиться Тростянецька ДЮСШ.

• Джерела:
• Журнал доповіді Охтирського земства 1911 р.
• ДАСО Ф 749оп2 с 934ст 1. 3.ДАСО Ф 749оп2 с 934 ст 2. 4.ДАСО Ф 749оп2 с 934 ст 5. 5.ДАСО Ф 749оп2 с 934ст 6 6.ДАСО Ф 749оп2 с 934ст 7 7.ДАСО Ф749оп2 с 934 ст 4 8.ДАСО Ф749оп2 с 934 ст 12 9.ДАСО Ф749оп2 с 934 ст 14 10.ДАСО Ф749оп2 с 934 ст 3 11.ДАСО Ф749оп2 с 934 ст 9 12ДАСО. Ф749оп2 с 934 ст 16 13.ДАСО Ф749оп2 с 934 ст 18-25 14.ДАСОФ749оп2 с 185 ст 143 15.ДАСОФ749оп2 с 185 ст 236