Генріх Альбертович Марк

        В період з 1868 по 1874 рік Тростянецькими землями володів Генріх Альбертович Марк, в деяких документах та книгах його ім’я писали Андрій Альбертович. Що відомо про цього землевласника ? Після свого правління в Тростянецьких маєтках, залишилося багато загадкових моментів які ми спробуємо пояснити, відомостями з архівних та писемних джерел.                                                                                                                                               Потомственний почесний громадянин  Генріх Альбертович Марк , сорок один рік, в купецькому стані з другої половини 1865 року. Мешкав в Санкт Петербурзі в Адміралтейській частині,  по Великій морській   №20 в будинку Єлисеєвих. Був біржовим маклером з 1865 року

В палаті Харківського кримінального та цивільного суду 10 липня 1868 року була зареєстрована купча на продаж Колежським совітником двору його Імператорської величності, камер- юнкером , князем Олексієм Васильовичем Голіциним своїх земель в Харківській губернії в межах Охтирського та Лебединського повітів при селах Тростянець, Кам’янка , Смородино, Боголюбово, Мащанка, Тучной, Олексино, Мошковой, Хвощевой землі орної та пустоші в розмірі 12035 десятин , та маєток з панськими будинками та різними іншими будівлями, з млинами та рибними ловля ми, з цукровим та винокурним заводами потомственному почесному громадянину Генріху Альбертовичу Марку та потомственному почесному громадянину Йослеру Франсовичу Ценкеру в рівних долях. Але тандем цих Петербурзьких землевласників не проіснував і року. Вже 5 травня 1869 року Санк Петербурзький нотаріус Людвіг Пояль в своїй конторі що знаходилась на Адміралтейській частині по Невському проспекті №45 при свідках зареєстрував акт продажі потомственним почесним громадянином Йослером Франсовичем Ценкер своєї долі в бувших Тростянецьких маєтках князя О. В. Голіцина своєму компаньйону Генріху Альбертовичу Марку за 50000 сріблом

       

    Відомо що Генріх (Андрій) Альбертович створив Охтирсько-Тростянецьке акціонерне товариство для керівництва цукровим заводом напевно разом з Й.Ф.Ценклером, пізніше після покупки Тростянецьких земель Л.Є.Кенігом  в 1874 році, більшість акцій його товариства належали Кенігу який в 1881 році ліквідував дане товариство та став одноосібним володарем цукрового заводу. На стендах Сумського краєзнавчого музею знаходиться документ за 1871 рік в якому приводяться здобутки економії Г.А.Марка по Тростянецькій економії. Приведемо приклад мовою орігіналу.

« Общий вывод чистого дохода.
а/от пашни — 31,694

-сенокосов — 6,853

-лесов —41,950 ______80,497

за вычетом общих расходов __14,042

Чистого дохода ____66,455

б/ от причин увеличивающих ценности:

-винокуренного завода _______10,383

-мельниц ________254

-пчеловодства ________680

-лавок, трактира и базарной площади ___1570

Итого _____79,353

в/ 8% со всего чистого дохода на не предвиденные расходы ____6,348

Чистого дохода всего ____73,005 руб.

С одной десятины удобной земли ___6 рублей.13 коп.
подпись К.Детков. 29.июля 1871г.
Тростянец» .

З цього документу дізнаємося що справи в економії Г.А.Марка йшли не погано. Він отримував прибуток у всіх видах діяльності економії. Дуже цікавий факт що в економії займалися бджільництвом. Пізніше при володінні землями Тростянеччини Кенігами вже цієї діяльності в звітах по економіях не згадується. Ще звернімо увагу на статтю доходів з базарної площі. Відомо про документ в якому управляючий  К.Детков просить Повітове правління щоб базари які дозволило правління крім суботи ще й в середу відбувалися не біля волосного правління а на загальній площі Тростянця, біля економічної контори. Бо це приносить збитки економії.

Документ Економічної контори Г.А.Марка

А, ще зберегла ся заява від управляючого по довіреності маєтками Г.А.Марка, магістра хімії Карла Карловича Гіппіус. В якій Він, повідомляє Охтирську земську управу в тому що в селі Становій відкрили селітровий завод. Виробництво в якому почалося 18.травня 1871 року. При заводі знаходиться бурт №98, довжиною 21 сажень, шириною кожний в три саженя – виробництво на сім верстатів. Цей документ підтверджує що Станова, обо якась її частина також належала Г.А.Марку.

Листівка “Будинок Марка”

Напевно саме загадкове  це  будинок Генріха Альбертовича Марка в Тростянці. Є листівка відомого Московського видавництва «Шерер та Набгольц и Ко»  серії Старий Тростянець за №20   Домъ Марка. На ній зображено величезний двоповерховий палац, з колонами , балконами. Дах оздоблений шпилямипо всьому периметру будинка. До цього часу невідомо де знаходився цей будинок, і чи взагалі чи був він збудований, бо час володіння Марком Тростянецьких земель становив неповних шість років. Але на першій сторінці авторитетного на той час видання «Зодчий» №1-2 за 1886 рік натрапляємо на статтю про відомого Петербургського архітектора професора Людвіг Людвіговича Бонштедт. Цей знаменитий архітектор удостоєний десятків перших премій за свої проекти будівель по Росії та Європі. За його проектами були побудовані театр в Ризі, нині Латвійська національна опера, та ратуша в Гамбурзі,  Калінкінський пивоваренний завод та цукровий завод Карра в Петербурзі на Виборській стороні. Л.Л.Бонштедт був удостоєний першої премії за проект Німецького парламенту серед сотні проектів англійських, німецьких, французьких, американських архітекторів його праця виявилась найкращою. Багато Він  проектував та будував і для приватних осіб, серед переліку його робіт і значиться загородний будинок Марка в Тростянці. До речі його ученик В.Шретер пізніше побудував будинок Л.Є. Кеніга в Тростянці. В статті наголошується що не всі проекти були побудовані, деякі залишилися тільки на папері. Можливо що будинок Марка також не був збудований,( але це лиш гіпотеза автора).

архітектор Л.Л. Бонштедт

Зберігся лист священника Благовіщенської церкви Павла Ільїнського, до Охтирського повітового виконавчого комітету датований 1921 роком. В ньому священник повідомляє що годинник який знаходиться на колокольні храму був подарований поміщіком Марком в 1863 році.

Коробов Василь Андрійович

Великий терор 1937-38 років на території України як масштабна компанія масових репресій розгорнута комуністичним режимом СРСР і особисто Йосипом Сталіним мала на мету ліквідацію політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов’язаних родинними узами з репресованими, так званих “членів сімей ворогів народу”, сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. Офіційно початком Великого терору став оперативний наказ НКВД СРСР № 00447 «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» від 30 липня 1937 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31 липня 1937 р. Але архівні документи свідчать, що підготовка до репресій велася заздалегідь, а наказом її лише легалізували. Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) на покарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «розстріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ (рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первинний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то у січні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханням про додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися наркоми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський та Олександр Успенський.  За дослідженнями Українського інституту національної пам’яті в Україні в період Великого терору було засуджено близько 200 тисяс осіб, з них 2/3 розтріляно. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії.

Не оминув Великий терор і Тростянеччину. З довідки про роботу особливої трійки при управлінні НКВС по Харківській області  тільки,за серпень – жовтень 1937 року , Тростянецьким РВ.НКВД було заарештовано 87 осіб, з них 5 розтріляно,11-засуджено.

Коробов Василь Андрійович

        Коробов Василь Андрійович народився згідно запису в метричній книзі Благовіщенської церкви села Тростянця за №39 13.03. 1903 року с селі Тростянець Охтирського повіту Харківської губернії в родині Охтирського купця 2 гільдії Коробова Андрія Даниловича та його дружини Ульяни Павлівни( Луценко). Був охрещений 23.03. 1903 року священником Олександром Федоровим. Хрещені: міщаний міста охтирки Селегень Сергій Михайлович, та  дівиця міста Глухова Черніговської губернії Анна Павлівна Луценко.

Будинок Коробових (фото автора)

Сім’я купця Коробова проживала на Кайданці, (зараз на розі теперішніх вулиць Благовіщенської та Набережної). Родина була велика, сестри Людмила, Ганна, Катерина, Віра, Марія  та брати Євген та Олексій.  Купець  Коробов Андрій Данилович мав власний магазин та пиво-медоварний завод, пивний склад  акцизного товариства «Нова Баварія» , кондитерську. Після революції, в 1926 року магазин та всі домоволодіння Коробових були націоналізовані. Василь Андрійович  закінчив Тростянецьке двокласне училище та допомагав батькові в магазині. Після подій 1917 року, як і багато молоді того часу був комсомольцем, активно брав участь в суспільному житті . В  1924 року працював в селі Штепівка Сумської обл.   – головою Всероботземлісу та завідував хатою-читальнею. В той же час в Тростянці одружився з тростянчанкою Людмилою Федорівною Соколовою.  Людмила Федорівна працювала вчителькою молодших класів в Стецьківській школі. В 1926 народилась дочка Валерія, а через два роки  син Борис.  В 1925 році переведений на таку ж посаду в с.Степанівці.  З 1926 року – уповноважений ощадкасою в селі Хотінь Сумської обл. В Хотіні  був принятий кандидатом в ВКП(б)У та назначений секретарем Райвиконкому, за суміцниством агітатором Райпарккому. В 1928 році назначений директором Хотінської середньої школи, а в 1929 директором Стецьківської школи. В 1932 році закінчив Ніжинський інститут СоцВиху й поступив заочно в Харківський педінститут.

Ніжинський інститут СОЦВИХУ

Проживав в селі Стецьківка Хотінського району Харківської області . В 1933 році був  призначений уповноваженим по хлібозаготівель в с. Стецьківка, за невиконання плану по здачі хліба , було здано 84%,  був виключений з партії за зрив хлібозаготівель.                                                                                                                  

Будучи директором Стецьківськой середньої школи на Сумщині Василь Андрійович Коробов викладав історію. Але добре знав і техніку.  Він засукував рукава, дарма що був директором та сам налагоджував двигун внутрішнього згоряння в шкільній маслоробні, від якого освітлювалась школа.  В селі ніхто тоді про електрику й не мріяв. Вчив учнів в шкільній майстерні, як виготовити акумулятори, якими вони потім висвітлювали собі дорогу пізньої осені, коли йшли додому після другої зміни. Був у школі свій шкільний радіовузол, духовий оркестр, оркестр народних інструментів. Працювали драматичний і співочі гуртки. Школа мала 5 га землі, підсобне господарство, відповідний інвентар.Все це була заслуга директора, Василя Андрійовича. .                                                                             

Перший випуск Стецьківської школи.

А 16 квітня 1938 року органами НКВС Коробов Василь Андрійович був заарештований в селі Стецьківка Хотіньського району Харківської області, та був відправлений до Сумської вязниці. Йому і ще декілька мешканцям села було пред’явлено звинувачення за статтями 54-2, 54-11 за участь в, а/р військово-повстанській організації, проведенні підривної роботи направлену на зрив міроприємств проводимих партією на селі. Допити на очні ставки тривали 5 діб. З матеріарів кримінальної срави дізнаємося що Василь Андрійович та всі заарештовані по цій справі визнали свою участь в повстанській організації. Люди невитримували нелюдських мук давали свідчення на себе і на своїх знайомих, і навіть на рідних.В обвинувачувальному висновку- на підставі наказу НКВС СРСР № 00485 слідчу справу направили на розгляд особливої трійки УНКВС по Харківській області. [ Рішенням трійки Коробов Василь Андрійович і ще девять його односельців 21.04.1938 року були приговорені до вищої міри покарання (розтрілу).                                                                                                                              

Постанова особливої трійки.

Після арешту чоловіка Людмила Федорівна з дітьми переїхала до Сум, викладала там школі №18.  Безліч разів зверталась до Сумського та Московського НКВС з прохання дізнатися про долю свого чоловіка. На що отримувала відповіді що він осуджений на 15 років без права переписки. Пройшло 17 років, в 1955 році Коробова Л.Ф. надсилала листи в Генеральну прокуратуру СРСР з заявою надати відомості про чоловіка. Як стверджуе Вона в заяві що в 1946 році приходили з МДБ та запитували чи не отримуете листів від чоловіка? В листах Вона просить розказати правду де дівся чоловік адже людина не може пропасти безслідно. Требувала переглянути справу та ребіліатувати його. [14] В 1956 році дочка Василя Андрійовича, Валерія знову звертається в Сумську прокуратуру з проханням дізнатися про долю батька. З матеріалів справи  під грифом секретно : « Коробов Василь Андрійович 21.04 1938р, трійкою УНКВС в Харківької обл. звинуваченний за статтями 54-2, 54-11 приговоренний до ВМП. Вирок виконано 9 липня 1938 року.  Керуючись директивою КДБ при РМ СРСР за №00108 від 24.08.1955р. Провести рєєстрацію смерті Коробова Василя Андрійовича через ВМ УМВС по Сумській обл. в Хотенськом районному РАКСі визначивши що Коробов В.А. був засуджений на 10 років ВТК та помер в місці ув’язнення 24.06.1942 року від хвороби інфаркт міокарда.»                                                      

Довідка про реабілітацю визначена військовим трибуналом Київського військового округом датована 10 серпнем 1956 року. Василя Андрійовича Коробова повністю реабілітували. Ця довідка тільки змивала тавро «ворога народу» прикріпленне квовавим режимом. Але ніхто не замінить родині чоловіка, батька. Тих страждань та надій що пережили вони за роки очікування хоча б якої вісточки про своїх рідних.

Довідка про реабілітацію.

В публікації використані матеріали з архіву В.Кислого (м. Суми)

Історія нагородного портрета Петра І – Тимофію Васильовичу Надаржинському.

За старанну службу престолу Божому та моральні якості, протоієрея церкви села Тростянця, Тимофія Васильовича Надаржинського, стало відомо царю Петру I. Петро в 1703 році призвав Надаржинського до свого царського двору, протоієреєм придворного Благовіщенського собору і духівником його царської величності. А потім був прийнятий духовним отцем всієї царської родини. Він невідлучно супроводив царя у всіх військових походах та подорожах. Цар високо цінив Надаржинського та щедро його винагоджував. В 1712 році Петро I нагородив його жалуваним портретом осипаним діамантами, а сама цариця пришила його до одежі своїми руками[1] В офіційній нагородної системи жалуваний портрет – нагорода особливого роду, знак розташування та особливого зв’язку монарха зі своїм підданим. Завдяки малим розмірам цього портрета, є можливість для нагородженого мати його завжди з собою, носити на грудях, зв’язок цей набуває особистий відтінок. Після смерті Петра та його дружини Катерини I, Тимофій Васильович переїхав жити в село Тростянець, яке по його проханню та по указу царя Петра I від 17 листопада 1720 року стало його власністю.[2]

Гравюра портрету Петра І [3]

   Портрет яким пожалували Тимофія Васильовича Надаржинського від Надаржинського по духовній лінії повинен був відданий в придане за дочкою бригадира Лисевицького та його нащадкам, але він знаходится у онука Тимофія Васильовича, Пилипа Надаржинського . Цей портрет Охтирський полковник Константин Лесевицький, просив щоб у Пилипа взяти та віддати її імператорському величності . В 1753 році  від імені імператриці Єлизавети Петрівни з кабінету її імператорського величества в село Тростянець майору у відставці Пилипу Надаржинскому надійшов лист слідуючого змісту: (мовою оригіналу)     «Ея императорское величество указала: портрет блаженныя и вечногодостойныя памяти государя Петра Великого, осыпаный каменьями,который отъ его величества жалован был духовнику его величества  и вашему деду, Тимофею Васильевиче Надаржинскому, и от него, по духовной, въ преданое отдан за дочерью бригадиру Лесевитскому и его наследникамъ, аныне находится у вас, для привезения которого отправлен при семъ нарочный кабинетъ-курьеръ,взяв онный у васъпрвезть къ ея императорскому величеству…» Далі в листі говорилося що портрет повинен бути в такому стані в якому його дарували діду. Щоб портрет помістили  в спеціальний  ящик та опечатати печаткою щоб в дорозі не зміг зіпсуватися. Для привозу віддати кабінет кур’єру Язикову. А ще цариця пояснювала для чого потребувала портрет « Вышеизволенный портрет ея императорское величество изволила требовать для просмотрения, яко оной написан, и для сличения его сходства с великим императором, ея родителем, и для того что разпосмотренияне упомнится –ли чей работы портрет? И ежели ея ея императорское величества изволит взять к себе, то вы за оный удовольствовани будете, а будет не изволить взять, то обратно вам отдастся».  Через де я кий проміжок часу, майору Надаржинському повідомили через Білгородську губернську канцелярію, що портрет був посланий справно, оглянутий царицею, і що він може забрати його назад приславши довірену людину.[4]                                                                                                                                    Остання згадка про нагородний портрет Петра І осипаного діамантами датуєтся-1844 роком. Портретом володіє правнучка царського духівника Т.В.Надаржинського, княгиня Софія Олексіївна Голіцина (Корсакова). Дійсно гідна спадкоємниця  своїх знаменитих пращурів. Письменниця художниця, колекціювала картини, предмети старини. Разом з     І. Бецьким видавали альманах Молодик. Щоб увічнити портрет, вона замовила малюнок портрету з оригіналу художнику Г.Берже а потім художник Сант Петербургської академії   Захаров вигравірував портрет на міді. Завдяки цьому малюнок гравюри зберігся до наших днів. Яка доля  наградного портрету спідкала далі невідомо. Можливо сини Софії Олексіївни продали його як і все інше майно своїх батьків. І зберігається він зараз десь за кордоном в приватній колекції.[5]                                                                                                                                           

Джерела:

  1. Филарет (Гумилевский) Историко –Статистическое описание Харьковской Єпархии.  Москва. типография В.Готье 1852г.  ст.146.
  2. Сборник Руского исторического общества .том 84   ст.34
  3. Молодик на 1844 год . СанктПетербург . типография К.Жернакова    ст.2
  4. Журнал «Русская старина»  январь1872года.  ст.946
  5. Молодик на 1844 год . СанктПетербург . типография К.Жернакова    ст.219

Штампи та печатки на Тростянецьких документах ХIХ-ХХ ст.

Iсторія виникнення печаток і штампів набагато давніше, ніж може здатися на перший погляд, а їх роль і значення для людини – досить значимі. Варто пам’ятати, що поняття «печатка» і «штамп», скільки б не було між ними спільного, не однакові. Печатка набагато старше штампів, прийнято вважати, що вперше він з’явилися на Сході, за часів Стародавніх Китаю, Єгипту, Індії. Тоді печатка представляли собою невеликі предмети з вигравіруваними на них оригінальними, неповторними знаками, зображеннями, гербами, вензелями і служили для того, для чого служать, і до цього дня. Слово «штамп» походить від німецького «Stampfe» або італійського «Stampa», що в обох випадках в перекладі означає «печатка» . Штамп – це особлива друкована форма, широко застосовувана в процесі діловодства. Вона являє собою найчастіше прямокутну поверхню з вигравіруваним на ній фразою або словом, необхідним для постійного повторення. Раніше штампи в основному служили, знову ж таки, для своєрідного таврування всілякої продукції, однак, як уже говорилося вище, з розвитком діловодства, область застосування штампів значно розширилася.                                                                                                              Документи завжди були, і будуть залишатися обов’язковим складовим елементом будь-якого виду людської реальності.

До уваги штампи та печатки які використовувались на Тростянецьких документах ХIХ-ХХ ст століттях.

Кутова печатка Тростянецької економії О.В.Голіцина 1866р.
Кутова печатка головної контори В.В.Голіцина в Славгороді ХІХ ст.
Кутова печатка Економічної контори Генріха Альбертовича Марка 60-70 роки ХІХ ст.
Кутова печатка Економічної контори Л.Є.Кеніга 1884 р.
Кутова печатка Економічної контори Л.Є.Кеніга 1885 р.
Кутова печатка Головної контори Тростянецьких маєтків Л.Є.Кеніга -Нащадків 1911р.
Кутова печатка Головної контори Ю.Л. Кеніг 1917р.
Кутова печатка начальника Державної варти 1918р.
Печатка Головної контори.

Казансько-Серафимівський монастир в селі Семереньках

        В другій половині ХІХ ст. на території Слобідської України а також і по всій  Російської імперії почали створюватись  велика кількість жіночих православних монастирів. Процес утворення нових монастирів відбувався поетапно.  Спочатку за бажанням і на кошти конкретної особи відкривалася богадільня або притулок для вдів та сиріт. Потім у новоутворених закладах встановлювалися правила черничного гуртожитку і після відповідного клопотання та указу Священного Синоду, вони перейменовувалася в громаду Громада – це новий для Слобожанщини тип монастиря, насельниці якого не пострижені в черниці, що робить його перехідним ступенем від мирського життя до черничного.  Слідуючим етапом було надання громаді статусу монастиря гуртожиткового типу[1].                                                                                                       

Будівля монастиря

                                   

Так  в селі Семереньках Охтирського повіту заможним місцевим поміщиком , Охтирським купцем Павлом Олексієвичем Пелипцем було пожертвувано свої землі та кошти на будівництво монастиря. Павло Олексійович на той час мав в Дерновській волості 636 десятин орної землі, 155 десятин лісу[2]  кузню[3].  Так в 1904 році була створена Казансько-Серафимівська громада при селі Семереньки Охтирського повіту.[4]. В центрі села недалеко від Миколаєвської церкви був збудований двоповерховий цегляний будинок монастиря, каплиця та будівлі для господарчих потреб. З архівних документів відомо що не тільки Пелипець жервував кошти на монастир. Так  є прохання селянина села Мала Чернетчина Феодосія Прохоровича Панченко  Арсенію Епіскопу Харківському і Охтирському.  (мовою оригіналу.)                                                                                       Прошение      ”  По случаю исцеления от тяжелой болезни моей жены Анисии Панченковой от Чудотворного образа Святителя кровоточивого в селе Мала Чернетчина Сумского уезда, совершившеяся чудо в 1888 году. Я возумил искренне и неотложное желание увековечить память появления благодати и милости на нас Грешных Господом нашим Исусом Христом. В данную минуту я решил пожертвовать свой дом и усадебное место 20 кв. сажень на подворье Казанско-Серафимовской обителе при селе Семереньках Ахтырского уезда. В те что бы со временем была построена часовня с наименованием Спасо-Чудовская.  28 августа 1908 года”[5]  В 1915 році Казанська-Серафимівська громада отримала статус монастиря  гуртожиткового типу

На господарчому дворі Казансько-Серафимівського монастиря 1910 рік.

Черниці займались в обителі сільським господарством, шиттям одягу та іконописанням. Ця сторона  діяльності виявлена серед жіночих монастирів Слобожанщини давала розвиток церковних мистецтв, іконописання.  Воно існувало паралельно з офіційною академічною школою, яка забезпечувала потреби церкви в культових предметах в умовах значно зрослого монастирського будівництва. У іконописної майстерні Казанської-Серафимівського монастиря  в 1911 р проходили послух семеро дівчат, а одна з них -Олена Линькова – крім занять живописом виконувала ще слухняність позолотниці .[6]. В монастирі в різні періоди було до 50 насельниць. Спочатку заснування монастиря настоятельницею була монахиня Серафима. Пізніше і до самого закриття настоятельницею була уродженка Сумського повіту Харківської губернії Рафаіла Никифоровна Молондеева.[7]. На кінець 1924 року в монастирі проживало 22 черниці віком від 32 до 69 років з різних куточків  південної Росії.[8] З серпня 1919 року і до закриття, в монастирі служив ігуменом отець Ювіналій.(Г.М. Король )


ігумен Казансько-Серафимівського монастиря о. Ювіналій

Після Жовтневого перевороту Радянська влада відділила церкву від держави і поступово стала знищувати храми та монастирі. Така доля спіткала і  монастир в селі Семереньки.  Землі монастиря та його господарство   привласнила собі новоутворена місцева  сільськогосподарська артіль ім. Ульянова на чолі з тов. Кравченко. З початку 1924 року члени артілі заняли більшість будівель монастиря та монастирські землі. Черниці чинили спротив , але що Вони могли?  Артіль наступала, проводила збори. Долучала керівників ліквідаційної  повітової комісії . Про що свідчать документи того часу. Виписка з протоколу №7 ком. осередку членів артілі ім. Ульянова за 10.11.1924 року. ( мовою оригиналу)                                                                                         «  …Во дворе артели находится резиденция женского монастыря, економическую мощь которого уничтожила Октябрьская Революция, но работа в обители духовного порабощенияя еще живет и ведется, монахини своей повседневной агитацией среди членов артели, культурный уровень которых весьма низок и с регилиозным дурманом еще не справляются.» [9].Після об’єднання артелі з комуною ім.Воровського,  було образовано комуну ім.Ульянова. Монастир був ліквідований . З  часом розібрана церква на території монастиря. Після комуни в будівлі монастиря довгий час розміщувався дитячій будинок. Зараз в бувшій будівлі монастиря знаходиться школа.