Краєзнавчий альманах "Історія Тростянеччини"

Своєю новою публікацією хочу познайомити з малодослідженою постаттю в українській вітчизняній історії, нашого земляка, обдарованої людини, педагога з 50-ти річним стажем Юрієм Пилиповичем Самброс.
Ю.П.Самброс активний діяч народної просвіти на Сумщині у 20-х ;30-х роках    XX століття, кандидат педагогічних наук, заслужений учитель. Все життя Юрій Пилипович віддав педагогічній діяльності, відомий як педагог новатор, автор методичних посібників з педагогіки, української мови, виявив себе як талановитий педагог-організатор. Самброс разом зі своїми друзями та однодумцями Б.Антоненко-Давидовичем та Л.М.Довгополюком заснували у 20-х роках, в Охтирці на Монастирській горі дитяче містечко, в якому виховувались безпритульні діти. Ю.П.Самброс був редактором відомого часопису “Наша освіта”

який видавався в місті Суми з 1924 року. Великого значення Самброс надавав розвитку серед учнів української культури та мови. В 1930 році вийшли його праці «Оцінка мови студентства педвузів», також «Система безперервного педагогічного практикуму», « Орієнтовна програма педроботи на дитмайдані»(1)

Ю.П.Самброс був одним з організаторів утворення в м.Сумах педагогічних курсів, які з часом перетворилися в педагогічний інститут. Відповідно до рішення колективу у березні 1925 р. на посаду директора педкурсів, було висунуто Ю. Самброса, який виявив себе як творча й самовіддана людина з розвиненими організаторськими здібностями та педагогічним хистом. Його кандидатура була затверджена народним комісаріатом освіти, але через втручання Сумського окружного виконкому ухвалене рішення було скасовано. Офіційним керівником закладу був призначений комісаріатом директор (який у довоєнний період постійно змінювався), а справжнім авторитетним неформальним лідером залишився Ю. Самброс. Саме він активно «лобіював» якнайшвидше розв’язання питання про відкриття Сумських вищих педкурсів перед виконкомом, займався укомплектуванням викладацького корпусу, систематично подавав пропозиції щодо вдосконалення педагогічного процесу. Задля поліпшення керівництва навчально-виховним процесом відповідно до рішення методкому була запроваджена посада завідувача навчальної частини, на яку було призначено Ю. Самброса.(2)
А зараз все послідовно.-

Георгій (Юрій) Пилипович Самброс народився 7 квітня 1894 року в селі Тростянець Охтирського повіту Харківської губернії, згідно з записом No 56 метричної книги Благовіщенської церкви. В дрібно міщанській сім’ї Пилипа Ілліча та його дружини Любові Миколаївни. Христив маленького Георгія священик Петро Сташевський 9.04.1894 року, хрищеними батьками були: дворянин Олексій Іванович Бакановський та дружина псаломщика Благовіщенської церкви Пилипа Приходіна Серафима Миколаївна(3.)
Пилип Ілліч Самброс був родом з Херсонщини служив дільничим фельдшером на станції Смородине, мама з родини службовці економії Кеніга. Після закінчення трирічної початкової школи, навчався у двокласному Тростянецькому училищі. 25 червня 1915 року закінчив Сумську гімназію, та поступив в Харківський університет. 30 квітня 1916 року був мобілізований з Університету на військову службу, закінчив 5-місячні військові курси Київської 2-ї пішої військової школи.Був на Румунському фронті в чіні прапорщика, демобілізувався в лютому 1918 року.й повернувся в Тростянець. З вересня 1918 року обійняв посаду викладача української мови в Тростянецькій вищій початковій школі, одночасно викладав мову та літературу в приватній школі Л.А.Іваницької. 26 серпня 1919 року був мобілізований летючою мобілізацією Денікінської армії, яка зайняла Тростянець. З грудня 1919 по лютий,1920 захворів на тиф. Потім був призначений Харківським Губ.віділом нар-освіти штатним робітником шкіл села Тростянець Охтирського повіту на посаду викладача мови в Тростянецькій вищій початковій школі.  В березні 1920 року був ініціатором створення в Тростянці нової спілки робочої освіти та культури та був її головою. В липні 1920 року був призначений на посаду завідуючогго позашкільним відділом Охтирського повітового відділу народної освіти. В серпні того ж року був обраний до повітової спілки робочої освіти та культури, прийняв завідування культвідділом. У вересні 1920 року увійшов до редколегії Охтирського педагогічного журналу « Трудова освіта». Першого жовтня 1920 року був призначений головним повітовим інструктором з україномовознавства, почав викладати українську літературу  при Охтирській педагогічній школі ім. Б.Грінченка. В 1921 році знову повернувся в Тростянець , де працював на різних посадах в освітніх закладах заступником завідучого Агротехшколою, головою трьох річних педагогічних курсів, головою Тростянецької волосної спілки, повітовим інструктором соцвиховання. З вересня 1923 року призначений інструктором соцвиху в місті Суми.З 15 лютого 1924 року Голова окружного методкому соцвику посуміцництву -лектор соцвиху української мови й літератури при Сумських трьох річних педагогічних курсах.На протязі 1929-30 років був членом президії Сумського Окружного кабінету соцвиху. Першого вересня 1930 року з реорганізацію Сумського педтехнікума в інститут увійшов до складу педколектива на посаду доцента, керівника кафедри дидантики (один із розділів педагогіки). В грудні 1931 року в звязку з злиттям кафедр дидантики та педагогіки увійшов до останньої як доцент, керівник студ пед практикою.  1 листопада звільнився за власним бажанням з Сумського педагогічного інституту.(4)

Влада не побачила Самбросу йому білогвардійське минуле, та його прихильності до української ідеї. Таких людей не брали на роботу й позбавляли виборчих прав. Самбросу пощастило,його вважали цінним працівником, і з дозволу партійних органів тримали на роботі. В кінці 30-х років починалася страшна хвиля репресій яка прокотилася по всій Україні.  Не оминула Ю.П.Самброса 15 жовтня 1930 року в дім прийшли військові, вчинили обшук, а його заарештували.Від нього вимагали зізнання в участі військовій націоналістичній організації. Йому прийшлося пройти через допити та моральний тиск, але вибрана правильно ним лінія захисту його врятувала.Самброса звільнили. За такого напруженого життя, тід тиском влади.Юрій Пилипович вирішує покинути Суми. Спочатку перебирається в Харків, потім Омськ, Новосибірськ аж поки доля залишила його вмісті Комишлові Свердловської області. З роками усвідомив правильність свого рішення що покинув Україну. На батьківщині багато друзів та однодумців було репресовано та розстріляно.(5) В Комишлові працював викладачем педучилища 1946 та 1954 роках був нагороджений відзнаками тодішньої РСФР ,Став одним із перших в Комишлові кому було присвоєно звання заслужений вчитель Російської Федерації, здобув звання кандидата педагогічних наук. В кінці свого життєвого шляху написав спогади, які закінчив 1957 році.Але опубліковані вони вперше 1988 році в США.  (6)

1.Освіта Сумщини в іменах.В.Ю.Голубченко Педагогічна діяльність Г.П.Самброса.     2.електронний ресурс http://www.sspu.sumy.ua/                                                                  
3.Дасо ф745оп1с79
4.Дасо фР2817оп1с291                                                                                                  5.Дасо фР7641оп1с808                                                                                                6.електронний ресурс http://diasporiana.org.ua Ю.Самброс:Щаблі.Мій шлях до комунізму.

В писемних джерелах та інтернет публікаціях практично ніде не вказано чехознавцями, правдивий факт із життя родини М.П.Чехова про проживання, та роботу Михайла Павловича в Тростянці. Спробуємо виправити цю білу пляму й навести факти що стверджують, перевірені архівними документами та фотографіями минулих літ. Спочатку історична довідка.

Михайло Павлович Чехов — російський письменник, театральний критик. Молодший брат і біограф Антона Павловича Чехова. Народився в 1865 році в Таганрозі. Закінчив перший клас Таганрозької чоловічої гімназії. В 11 років визначився у 2-гу московську гімназію. Закінчив курс на Юридичному факультеті Московського університету (1885-1890). Служив податним інспектором у Єфремова і Алексине (1890-1892), Серпухові (1892-1894), Угличі (1894-1898). У 1891 році надрукував у «Віснику іноземної літератури» свій переклад повісті Уйды «Дощовий червень». Першою книгою Михайла Чехова став словник для сільських господарів «Комора», що вийшов в 1894 році (друге видання під назвою «Повна чаша» з’явилося в 1907 році). В Угличі Михайло Павлович був режисером, сценаристом, актором і декоратором самодіяльної театральної трупи. В 1898 році був призначений начальником відділення Ярославської казенної палати. Часто відвідував театр, його статті і театральні рецензії друкувалися в місцевій пресі, а потім і в столичному журналі «Театр і мистецтво». У 1901 році переїхав до Петербурга, був призначений завідувачем книжковою торгівлею на залізницях. На початку 1900-х років надрукував ряд оповідань в газеті «Новий час», однак йому не подобалася політика її редакції і з 1903 року він став видавати власний журнал «Європейська бібліотека». У 1904 році був виданий збірник «Нариси та оповідання» і вийшла окремим виданням повість «Синя панчоха», у 1905 році — повість «Сироти». У 1910 році з’явилася збірка оповідань «Сопілка». Друге видання «Нарисів і оповідань» за поданням почесного академіка А. Ф. Коні отримав Пушкінську премію Академії наук (почесний відгук). З 1907 по 1917 рік видавав і редагував, бувши  майже єдиним автором, дитячий журнал «Золоте дитинство», що виходив два рази на місяць; значне місце в журналі займали розповіді про природу і про тварин. З 1914 року редакція журналу розташовувалася в «будинку Бенуа», в якому М. П. Чехів проживав у ці роки. Під маркою «Золотого дитинства» в 1913 році у складі збірки «Англійські казки» вийшов анонімний переклад «Аліси в країні чудес» Льюїса Керрола; з великою часткою ймовірності перекладачем був сам Чехов. У 1920-х роках вийшло кілька книжок його оповідань для дітей (під псевдонімами К. Треплев і С. Вершинін). Михайло Чехов – перший біограф свого знаменитого брата. У 1905 році на річницю його смерті в «Щомісячному журналі для всіх» були опубліковані спогади про нього, нові їх частини публікувалися в 1906 (там же), 1907 («Нове слово»). У 1911-1916 роках разом з сестрою Марією Павлівною працював над виданням шеститомної зібрання листів А. П. Чехова, написав до нього біографічні нариси. У 1923 році вийшла його книга «Антон Чехов і його сюжети». У 1924 році була надрукована книга «Антон Чехов, театр, актори та „Тетяна Рєпіна“». Брав участь у роботі музею Чехова в Москві. У 1930 році опубліковані спогади «Антон Чехов на канікулах». У 1926 році захворів грудної жабою і остаточно переїхав до Ялти, де працював до самої смерті разом з сестрою в будинку-музеї А. П. Чехова: вів звітність, працював науковим співробітником, а потім консультантом, описав особисту бібліотеку брата. Написав п’єсу «Дуель» за повістю А. П. Чехова і кіносценарій «Справа Петрашевського». В 1929 році був прийнятий в члени Всеросійського союзу письменників. У 1929 році написав книгу «Навколо Чехова», видану в 1933 році — її називали «чеховської енциклопедією». Помер у Ялті 14 листопада 1936 року після важкої хвороби.(1)

Родина М.П.Чехова дружина Ольга Германівна ( Владикіна) та діти Євгенія та Сергій. (2)                                                  

Зі споминів дочки Євгенії дослівно: «Після закінчення Інституту шляхетних дівчат (1914) вчилася в приватній музичній школі. Після революції пішла – заради продовольчих карток — у канцелярію Головного морського штабу, писала і підшивала папери. На початку 20-х років виїхала з родиною на більш ситу Україну – чоловік Тетяни Левівни Щепкіна-Куперник  ( Полинов Микола Борисович) влаштував це порятунок від голоду. Прожили там три роки, батько працював на цукровому заводі.» Зазначимо Полинов Микола Борисович відомий адвокат, М.П.Чехов працював в його конторі. (3)Але Євгенія дещо помилилася у своїх спогадах, згідно з архівними документами державного архіву Сумської області М.П.Чехов працював в Тростянці управляючим Головною конторою Тростянецьких заводів Кеніга з 1918 до кінця 1919 року, в цій конторі працювала і його дочка Євгенія.(4) В грудні 1919 року родина виїхала з Тростянця.(5 )

В Тростянці родина Чехових товаришувала з родиною Селегенів. Сергій Михалович Селегень на той час головний бухгалтер Головної контори.Людина освідчена та прогресивна, він товаришував з Грабовським, брав участь в археологічних з’їздах, колекціював мінерали та метеликів, вів активну участь в культурному житті тодішнього Тростянця.  (7)

Так розпорядилася доля що брат дружини С.М.Селегеня , Микола Оттович Блюме закохався в доньку Чехова, Євгенію. Вона відповіла взаємністю, після від’їзду з Тростянця Микола виїхав разом з родиною Чехових.(8)А восени 1920 року,  Євгенія Михайлівна Чехова повінчалися з Миколою Оттовичем Блюме  в Троїцькій церкві м. Таганріг.(9) Потім подружжя переїхало до Москви в квартиру батьків на вулицю Пятницьку.

Після від’їзду з Тростянця Михайло Павлович листувався з родиною Селегенів про це свідчать  даровані ним книги з підписом автора Сергію Михаловичу.(10)

Частими гостями в Тростянці було подружжя Блюме- Чехових.Коли вони приїджали в Тростянец то зупинялись в Тетяни Оттовни та Сергія Михайловича. Євгенія Михайлівна була доброзичлива артистична, любила дітей,( своїх дітей не було ) влаштовувала з дітьми Селегенів Іриною та Сергіем та сусідськими театральні вистави, ігри

Також Татьяна Оттовна їздила декілька разів в Москву   в гості до невістки та брата в їхній Московській квартирі на П’ятницькій No 58. Про що свідчать фото з архіву сім’ї Абраменків нащадків Селегенів.

На жаль шлюб їхній був не довгий, але й після розлучення Євгенія Михайлівна підтримувала теплі стосунки з сім’ею Селегень. Після смерті Миколи Оттовича в 1935 році вона надіслала листа в Тростянець родині Селегенів, в якому описувала похорони  колишнього чоловіка та сподівання на подальші родинні зв’язки

Чому Тростянецький період життя викреслений з біографії сім’ї М.П.Чехова офіційно невідомо, але можна припустити що це сталося через сина Сергія.  В спогадах Ю.Самброса, є інформація що Сергій в 1919 році при летючій мобілізації яку проводила Денікінська армія занявши  Тростянець, потрапив до їх лав.(13)Тому цілком можливо що сім’я Чехових не розголошувала своє перебування в Тростянці в той буремний час з метою безпеки сім’ї та захисту від репресій з боку більшовицької влади.

• 1.Словник літературних типів видання редакції журналу «Всходи»
• 2 .А.П.Кузічева «Чехови-біографія сім’ї»
• 3. Г.Шалюгін « Племінниця Чехова»
• 4. ДАСО фР499оп1с1 ст 39.
• 5. ДАСО фР499оп1с1 ст 35
• 6. Документи з архіву сім’ї Макаренка. м.Суми
• 7. журнал Всесвіт №9 1964 р. П.Ротач «Поїздка в Тростянець»
• 8.Сімейний архів Абраменко Білорусь.
• 9. А.П.Кузічева «Чехови-біографія сім’ї»
• 10. Сімейний архів Абраменко Білорусь.
• 11.Музей садиба Чехова в Сумах.
• 12. Сімейний архів Абраменко Білорусь
• 13. Ю.Самброс «Щаблі, або мій шлях до комунізму» ст.103

У справах Консисторії вказано, що в 1729 р. Архангело-Михайлівський храм вже існував в селі Радомля.(1) При переписі Хрущова в 1732 році в храмі був священик Макарій Іванов, диякон Василій Степанов при церкві була школа. Храм був дерев’яний без дзвіниці.(2) 20 жовтня 1805 року в Охтирське духовне правління надійшов рапорт благочинного від Тростянецького церковного округу ієрея Федора Гнедича. – При огляді храмів у своєму окрузі в селі Радомля поміщиків Якубинських в Архангело –Михайлівській  дерев’яній церкві від гниття дах має значні протікання під час дощової погоди. Протікання є не тільки всередині «неба», а й перед Царськими воротами іконостаса, а також над престолом де веде службу священик. Про ветхість цієї церкви не раз дорікав благочинний поміщикам села, але вони не зважати на це, відповідали що намірені побудувати цегляну церкву і не тратити марно матеріал на ремонт старої дерев’яної, а використати його на нову цегляну церкву.  Що стара дерев’яна церква приходить в такий руйнівний стан й може представляти загрозу при службі священику та парафіянам, благочинний доповів в духовне правління.. Після цього докладу 10 січня 1806 року духовна консисторія через депутата від сільського старости села Радомля, на підставі ветхості Архангело Михайлівської церкви постановила провести ґрунтовне розслідування й передати матеріали розслідування в консисторію. При обстеженні підтвердилися всі факти викладені в докладі благочинного Ф.Гнедича. Також в консисторію повідомили що поміщики Якубинські вже готовлять матеріал для нової церкви, лісоматеріали та 50 тисяч штук цегли. А ще вони виділять муляра з громади та двох помічників для будівництва. Після тривалого листування, Охтирське духовне правління дало висновок : Оскільки поміщики села Радомля Якубинські матеріально спроможні побудувати у своєму селі нову кам’яну церкву, то засвідчити через Охтирський земський суд і потребувати від приходу про обов”язкову розписку. Що вони підготовлять на протязі трьох років всі матеріали для будівництва і тільки тоді Духовне правління підготовить доклад Його Преосвященству Епіскопу Слобідсько-українському та Харківському Христофору (3).  Нова  Архангело- Михайлівска церква побудована в 1811 році стараннями поміщика Олексія Тимофійовича  Якубинського, кам’яна, з дерев’яною дзвіницею, обтинькована усередині та зовні, огорожа навколо церкви кам’яна побудована разом з церквою. Відстань до Харкова 129 в. від найближчого почтово-телеграфного відділення села Тростянець 4 версти.  Землі пахотної 33 десятини. парафіян ч.п  375 д. і ж.п. 370 д. Священик по штату не положений, обслуговує прихід священик Благовіщенської церкви с. Тростянець, школи та піклувальників немає до церкви відноситься хутір Машкове. Церковний староста селянин Іван Крупчан з 1903 р. . У нинішньому храмі зберігається: Євангеліє Л. п. 1650 р., кольорова Тріодь Чернігівської п 1685 р., Молитвослов М. п. 1689 р., требник “святої пам’яті Петра Могили, митрополита київського”, Л. п. 1699 р., Октоїх М. п. 1727, Часослов К. п. 1742 р.. В ній один престол на ім’я Архангела Михайла, святкувався 8 листопада.(4)

До 1914 року була приписана до Благовіщенської церкви села Тростянець. Указом синоду від 12.09. 1914 року за No 15310 обернена в самостійну. По штату належить священик та псаломщик. Зарплатня священика 300 крб псаломщика 100 крб.Пахотні землі здаються в оренду за що отримується дохід у 250 карбованців в рік. Церкві належить дерев’яна обкладена цеглою сторожка в огорожі церкви та кам’яний будинок священика побудований Юлієм Леопольдовичем Кенігом що також належить церкві. В 1914 році в храмі священик Євгеній Петрович Архангельський, псаломщик Іван Васильович Капустянський, староста Єрмолай Данилович Таран. На 1914 рік парафіян з Радомлі та х.Машково 995 душ.(5)

Священики Архангело Михайлівської церкви :
1732 р.- Макарій Іванов
1753 р.-Афанасій Якубович
1807 р. -Ладенков Гаврил Омелянович
1848 р.- Григорій Левицький.
1858 р. -Михайло Гнедич.
1898 р. -Федоров Василь Олександрович Радомля с. Архангело-Михайлівска. Охтирского п. 2-й благочин.округ священник приписана до  Благовещінської ц. с.Тростянець
1898 р. -Яновский Александр Васильович Радомля. Архангело-Михайлівская Охтирского п. 2-й благочин.округ  священник приписаний до Благовещінської ц. с.Тростянець.

1914 р. – Євгеній Петрович Архангельський
1924 р.- Корнєєв Микола Іванович.
В 1927 році в храмі вів службу Ієромонах Иоасаф (Черченко) народився в 1882 на хуторі Нужновка Скороднянского повіту Білгородської губернії у бідній селянській сім’ї. У юності думав одружуватися, але наречена померла і він пішов на Афон. На горі Афона його благословили їхати в Росію. Приїхав в Суздаль в Спасо-Евфимиев монастир, де тоді трудився відомий старець Стефан (Підгірний). Після кончини Стефана і революції проживав в будинку на хуторі та в селі Тростянець Сумській області. Приблизно у 1927 руко покладений в ієромонаха Єпископом Варлаамом (Лазаренко). Владика за весь час висвятив 24 священики для громад “стефановців”. Священик Иоасаф служив Архангело-Михайлівській церкві в селі Радомля. У 1930 почалися арешти й він сховався на Донбасі. В 40-х роках був репресований та засуджений на 10 років таборів. (6)

В тридцятих роках храм закрили, потім він з 1932 року був пристосований колишнім колгоспом ім. Куйбишева під склад мінеральних добрив.Належного утримання та ремонту в приміщенні колишнього храму не проводилося, тому він руйнувався. 

А 1971 році була подана заява від Криничансьного голови виконкому сільської ради, в яку в той час входило село Радомля про аварійний стан будівлі церкви на до Тростянецького райвиконкому. Тростянецьким райвиконкомом була створена комісія в складі : ст. інженера Тростянецького районного сільськогосподарського управління, головного інженера Тростянецького районного МСУ-3, головного архітектора району та голови виконкому Криничанської сільської ради? які після огляду надали акт слідучого змісту. – фундамент дав нерівномірну осадку від чого в стінах з’явились тріщини. З тієї ж причини дверні арки просіли та дали тріщини. Дерев’яні подушки між верхніми частинами колон та карнизів прийшли в непридатність й можуть розрушитись.Загальна міцність цегляної кладки порушилася зважаючи на втрату міцності цегли. Будівля для подальшої експлуатації непригодна та підлягає зносу. Влітку 1972 року церкву було підірвано.(7)

Зараз на місці храму стоїть пам’ятний хрест.Та проходить хресна хода на храмове свято від місця де стояла Архангело-Михайлівська церква до Благовіщенського храму Тростянця.

Джерела:

1.  Филарет (Д.Г. Гумилевский) «Историко-статистическое описание Харьковской епархии»                                                                                                                         

2. електронний ресурс  http://forum.genoua.name/viewtopic.php?id=4116&p=3                                                                                                                   

3. ДАСО Ф804оп1с 318                                                                                                                                                                        

 4. І.Самойлов  Справочная книга Харьковской Епархии 1904 г

                                                                                                                                           

5. ДАХО Ф40оп110сп1044 клірові відомості 1915рік.                                                                                                                                     

6. електроний ресурс : http://true-orthodox.narod.ru/photoalbum/stefans/Ioasaf.html                                                                                                                                                                                                                                                                                               

7.ДАСО ф500оп3 сп546

Волею долі Київська виставка, що почалась 29 травня  1913 року, стала однією з останніх в Російській Імперії. Через рік почалась перша світова війна, яка «відклала» всеросійські огляди на невизначений час, а потім і події 1917 року, які поховали їх остаточно. Тим часом, учасники останній передвоєнний рік сприймали зовсім по-іншому – як перед день стрімкого злету російської промисловості і торгівлі, укріплення позицій країни на світовому ринку. невипадково головною метою виставки в Києві було оголошено сприяння оновленню економічного життя Росії. Загальна площа території виставки була  26 акрів. До початку подій тут були розміщені 132 виставкові павільйони та 62 павільйони побудовані  для різних цілей. Участь у виставці взяли участь представники з Санкт-Петербурга та Москви, Харкова та Одеса, Єкатеринбург, Баку, Ревеля і Риги, Варшава та Лодзі,  участь  в виставці взяло й багато іноземців — британці, німці, французи, шведи, американці. 15 жовтня 1913 році виставка була закрита. Зрештою, тільки кількість окремих відвідуванням становила  більше мільйона відвідувачів, не рахуючи 172 тисяч учасників організованих екскурсії.(1)

Не оминув цю видатну подію й тодішній володар Тростянецьких земель Ю.Л.Кеніг. Зокрема Кеніги брали участь у всіх виставках на теренах тодішньої Російської імперії і навіть за кордоном. На всіх виставках отримували нагороди вищого гартунку. На Київській виставці павільйон Кеніга був представлений як завжди в повному обсязі виробленої продукції в Тростянцькій та Гутянській економія підприємства «Л.Є.Кениг-наследники» та лісному господарству цих маетків.

На всеросійську сільськогосподарську виставку в Київ Ю.Л.Кеніг прислав експонати лісного господарства з оббох маєтків Тростянецького і Гутянського, і розставив їх залежно від характеру як.всередині так і зовні павільйону. Тут були саженці хвойних порід, якими засаджувались ви рублені площі листяного ліса, також були знаряддя та інструменти які використовують при лісокультурних роботах та при розробці ліса. Чільне місце серед експонатів Кеніга займали обрубки(колоди) різних порід дерева з Тростянецьких лісів, смаком розташовані на полчназ серед саженців. На проти входу в павільйон лежалт дубові клепки ы обіддя. А на видному місці стояли дубові й ясенові дошки які дивували відвідувачів виставки своєю шириною.

Збереглось фото того часу експонату дубової колоди яку підготовили на виставку в Київ. Дуб був вирощений в Тростянецькому  лісничестві на  дачі Красне. На фото дуб знаходиться на промисловій площадці Тростянцького лісопильного заводу перед відправкой на Київську виставку 1913 року, біля якого стоять директор Тростянецького лісопильного заводу Єккман та торговий представник з міста Тверь П.І.Новіков. Такі експонати виростила Тростянецька земля.

Въ двадцати пяти перстахъ на сѣверо-востокъ отъ г, Ахтырки, на небольшой рѣчкѣ Люджѣ, впадающей въ Ворсклу, стоитъ село Люджа. Село раскинулось по обѣимъ сторонамъ рѣчки, а за селомъ на правой сторонѣ его на нѣсколько десятковъ верстъ стоитъ густой лѣсъ со множествомъ растущихъ грушъ. Въ самомъ почти центрѣ села, на правомъ берегу рѣчки стоитъ небольшая деревянная церковь во имя чудотворцевъ, цѣлителей безсребренниковъ Косьмы и Даміана, съ сѣвера и востока плотно примыкаютъ къ церковной оградѣ сады мѣстныхъ обывателей, соединяющіеся за селомъ съ плотнымъ лѣсомъ. Начало заселенія Люджи было между 1660— 1670 годами и первые обыватели ея были боярскія дѣти московскаго царства. Это доказываютъ межевыя записи тѣхъ годовъ. Кто, и почему далъ поселку боярскихъ дѣтей названіе Люджа, неизвѣстно, но въ актѣ 1686 года онъ называется уже селомъ Старая Люджа. Потомки боярскихъ дѣтей, нынѣшніе обиватели Люджи, всѣ составляютъ люджанское общество государственныхъ крестьянъ, числомъ 415 мужчинъ и 404 женщипъ. Въ составъ Люджанскаго общества и прихода входитъ еще деревня Вёрхолюджа съ 386 душ. муж. п 409 жен. населенія. Съ добавкою 42 человѣкъ отставшихъ и безсрочно отпускныхъ нижнихъ военныхъ чиновъ съ ихъ женами и дѣтьми, люджанскій приходъ состоитъ изъ 843 душ. муж, и 866 жен. пола. Всѣ они великороссы, православнаго вѣроисповѣданія; раскольниковъ между ними нѣтъ. 

Общее занятіе жителей прихода—земледѣліе. Нѣкоторые же изъ нихъ въ лѣтнее время уходятъ въ разные южные губерніи на полевыя работы. Но, кромѣ хлѣбопашества, люджане и верхолюджане каждый годъ съ 29 августа до половины сентября цѣлыми семьями выѣзжаютъ въ окрестные лѣса и собираютъ тамъ лѣсныя груши.

Грушевое дерево считается здѣсь заповѣднымъ: никто его не рубитъ ни на какую нужду. Собравши, сколько сможетъ, каждая семья грушъ, сушитъ ихъ тамъ-же въ лѣсу на особо устроенныхъ сушкахъ и уже въ глубокую осень высушенными привозитъ домой. Этотъ промыселъ даетъ мѣстнымъ жителямъ подъ часъ доходъ порядочный. Они высушиваютъ грушъ въ теченіе лѣта тысячъ до двадцати пудовъ и продаютъ ихъ частію на мѣстѣ покупщикамъ изъ отдаленныхъ губерній, а частію сами свозятъ въ Харьковъ и другія мѣста далеко южнѣе Харькова, напр. въ губерніи екатеринославскую и херсонскую.

По вѣдомости 1680 года, первый храмъ въ Люджѣ во имя Козьмы и Даміана построенъ былъ въ 1675 году и для причта его отведено тогда-же 40 четвертей земли, т. е. 60 десятинъ; но эта земля перешла потомъ въ руки прихожанъ.

Въ 1680 году дана была выпись изъ межевыхъ книгъ князя Петра Хованскаго на 30 четвертей, т. е. 45 десятинъ съ сѣнными поносами, но и это количество въ послѣдствіи уменьшилось до 33 десятинъ.

На мѣсто обветшавшей первой церкви въ 1760 г. построена другая, та къ-же Косьмо-Дамьяновская, и по благословенію преосвященнаго Іоасафа, Епископа бѣлоградскаго и оболоскаго, освящена 21 мая 1760 года, вольковскаго Троицкаго монастыря игуменомъ Варлаамомъ Колдяшепскпмъ съ люджанскими священнками Петромъ и Кодратомъ Ходскими.

Кто были священники первой церкви—неизвѣстно: но Фамилія Ходскихъ по-краііней мѣрѣ съ 1760 года шла рядомъ. Слѣдственно до 1840 года, оба были и храмоздателями двухъ церквей: втораго храма, построеннаго въ 1760 г., и нынѣшняго, построеннаго въ 1804 году. Въ постройкѣ сего послѣдняго храма принимали дѣятельное участіе оо. Прокофій и Іоаннъ Ходскіе, Петръ, Кодратъ и Іоаннъ Ходскіе и долѣе другихъ

священниковъ прежняго времени были на приходѣ и оставили память въ народѣ своею благочестивою жизнію.

Съ 1840 года въ Люджѣ приходскимъ священникомъ состоитъ Петръ Степановичъ Ковалевскій, при немъ дьячекъ Иванъ Ивановичъ Петровскій, на службѣ съ 1850 года, и пономарь Федоръ Григорьевичъ Федоровъ, на службѣ съ 1848 года.

Въ Люджѣ есть приходское училище, открытое, по распоряженію палаты государственныхъ имуществъ, въ 1844 году; училище то до послѣдняго времени зависѣло и получало содержаніе отъ палаты государ, имуществъ, а въ настоящее время оно перешло въ вѣденіе земства. Со времени открытія училища учителемъ въ немъ состоитъ приходскій священникъ Петръ Ковалевскій. Всѣхъ учащихся въ училищѣ 45 душъ, въ томъ числѣ мальчиковъ 30 и дѣвочекъ 15,

Кромѣ храмоваго праздника, который празднуется въ Люджѣ 1-го іюля и 1 -го ноября, къ мѣстнымъ праздникамъ можно причислить освященіе полей, по всходѣ засѣянныхъ пахатей. Для этого праздника избирается, обыкновенно, одинъ изъ воскресныхъ или праздничныхъ дней послѣ праздника Пасхи до Троици дня. Въ назначенное время собирается въ церковь очень много не только своихъ прихожанъ, но и сосѣднихъ жителей. Послѣ обѣдни прихожане съ св. иконами, крестами и Хоругвями и при нихъ священно- и церковнослужители съ пѣніемъ ирмосовъ изъ канона или догматиковъ, идутъ въ поле на разстояніе 5-ти и болѣе верстъ, гдѣ въ источникѣ освящается вода. По освященіи воды вся процессія выходитъ на возвышенное мѣсто, на засѣянную хлѣбомъ ниву, и тутъ начинается молебствіе Господу Іисусу съ Акафистомъ и колѣнопреклоненною молитвою. По окончаніи молебствія всѣ молящіеся подходятъ ко Кресту и  окропляются святою водою. За-тѣмъ прихожаее приглашаютъ пришедшихъ своихъ и чужихъ отдохнуть и раздѣлить хлѣбъ-соль, ими приготовленныя. Послѣ стола процессія отправляется въ обратный путь, а священникъ по дорогѣ кропитъ святою водою всходы хлѣбовъ.

Нѣкоторые изъ церковныхъ обрядовъ сопровождаются особенными народными обычаями, такъ на примѣръ: освященіе домовъ всегда бываетъ съ крестнымъ ходомъ изъ церкви до назначеннаго мѣста; самое же освященіе дома предваряется всегда панихидою объ умершихъ родныхъ. Послѣ молебна для освященія дома опять совершается заупокойная литургія, а послѣ оной провозглашается многолѣтіе хозяину дома и его семейству. Свадьбы такъ-же сопровождаются нѣкоторыми своеобразными обычаями. Женихъ, на-канунѣ брака, обязанъ доставить будущему тестю своему, печенаго хлѣба, соли, мясного и вина, всего въ выговоренномъ заранѣе количествѣ, для угощенія всѣхъ гостей въ домѣ невѣсты. Отецъ невѣсты, ни о чемъ не заботясь, самъ остается гостемъ на-канунѣ свадьбы своей дочери. По окончаніи пирушки на счетъ жениха, въ домѣ невѣсты, женихъ беретъ невѣсту въ свой домъ, и на другой день съ нею вѣнчается. По совершеніи брака, женихъ и невѣста со всѣми своими свадебными гостями идутъ изъ церкви прямо въ домъ приходскаго священника, гдѣ принимаютъ отъ него поздравленіе съ наставленіемъ и нѣкоторое угощеніе. Отъ священника всѣ идутъ въ домъ жениха: сюда является мать невѣсты съ разными подарками и ими обдариваетъ всѣхъ родныхъ и знакомыхъ жениха; мужчинъ кусками холста, или сшитыми изъ холста рубахами, а женщинъ головными уборами, сергами, монистами и разными мелочами. На другой день молодые и гости пріѣзжаютъ къ родителямъ невѣсты, которые на зтотъ разъ угощаютъ всѣхъ на своіі счетъ. Здѣсь-же собранные гости отдариваютъ молодыхъ, кто чѣмъ хочетъ и можетъ. Замѣчательно, что на свадьбахъ въ Люджѣ нѣтъ музыкантовъ; а всѣ молодые дѣвки и женщины припѣваютъ и, припѣвая, пляшутъ, (по поговоркѣ ихъ: свои языки, свои музыки). Но особенно замѣчателенъ въ нашей мѣстности свадебный обычай слѣдующій: если дѣвушка богатыхъ родителей и родители почему-либо не хотятъ выдать ее за бѣднаго, къ которому она однако привязана, или если невѣста бѣдна и родные не только не имѣютъ средствъ выдать ее въ замужество, но даже и одѣть, въ томъ и другомъ случаѣ невѣста рѣшается часто на рыскъ: выбираетъ изъ хорошаго дома молодаго человѣка, знакомится съ нимъ на улицѣ, и чрезъ нѣсколько времени говоритъ ему: «я къ тебѣ прибѣгу»; молодой человѣкъ соглашается. Тогда дѣвушка, выбравши удобный часъ, обыкновенно ночью, приходитъ къ нему

въ домъ съ большимъ узломъ, въ которомъ находится весь ея багажъ, и пробравшись въ избу, начинаетъ стучать и, шумѣть. Родители молодого парня .отъ шуму пробуждаются и увидѣвши, что неожиданная гостья сидитъ у нихъ въ домѣ, спрашиваютъ: за чѣмъ? Къ такому-то N. N. пришла, отвѣчаетъ гостя. Дѣлать нечего, волею или неволею надо принимать гостью Значитъ, это суженая. На другой день отецъ и мать молодаго парня отправляются къ родителямъ дѣвушки и тамъ послѣ крупныхъ между собою переговоровъ но-неволѣ рѣшаются устроить свадьбу. Не было еще примѣра, чтобы прибѣжавшую къ жениху невѣсту отсылали домой ни съ чѣмъ. Надо впрочемъ сказать, что подобные случаи свадьбъ бываютъ рѣдко. А между тѣмъ это обстоятельство служитъ не маловажною причиною того, что въ нашемъ приходѣ дѣвушки не остаются долго незамужними.

Здѣшний народъ—вообще трудолюбивый, предпріимчивый, энергичный и съ благородствомъ въ характерѣ, въ-особенности женщины.

Шинковъ въ Люджѣ и Верхолюджѣ при откупной, системѣ всегда было по одному; теперь же ихъ четыре: по два въ томъ и другомъ. Тѣмъ не менѣе пьяныхъ противъ прежняго бываетъ гораздо менѣе и нравственность народная замѣтно улучшается. Особенно чисто хранится дѣвство.

Незаконорожденпыхъ дѣтей во всемъ приходѣ, за послѣднее десятилѣтіе, было 10 душъ, именно: въ 1857 году 3, въ 1859 г. 2, въ 1863 г. 2, въ 1864 г. 1, и въ 1866 г. 2.

На чистоту нравовъ между прочимъ вліяетъ: отсутствіе фабрикъ и заводовъ въ приходѣ, отсутствіе ярмарокъ и базаровъ.

Возвышенная лѣсистая, здоровая мѣстность села, а частію и чистота нравовъ служатъ причиною того, что въ нашемъ приходѣ на 1709 душъ 49 душъ глубокихъ стариковъ, имепнс: одинъ 82 дѣдъ, 4 муж. и 1 женщ. выше 70, 25 муж. и 8 женщ. выше 60 лѣтъ.

Мірскіе сходы въ Люджѣ по большей части бываютъ шумны и нестройны. Это зависитъ отъ того, что, въ силу предоставленнаго права голоса каждому, многіе, не понимая сущности этого дорогаго права, думаютъ, что въ томъ оно и состоитъ, чтобы крикомъ и гамомъ поставить на своемъ. А сельскій староста изъ крайняго ли уваженія къ праву, заявляемому зычнымъ голосомъ, или же изъ желанія угодить міру (искатели популярности есть вездѣ), молчитъ и, молча, соглашается не съ разумною рѣчью здраваго смысла, а съ нужнымъ требованіемъ бойкихъ говоруновъ. Въ концѣ же концовъ, особенно если на сходъ попалось судебное разбирательство и староста и говоруны угощаются благороднымъ напиткомъ на счетъ обѣихъ судящихся сторонъ.

Священникъ Петр Ковалевский.

Джерело: газета Харківські Епархальні відомості №3 1869 рік.