Казансько-Серафимівський монастир в селі Семереньках

        В другій половині ХІХ ст. на території Слобідської України а також і по всій  Російської імперії почали створюватись  велика кількість жіночих православних монастирів. Процес утворення нових монастирів відбувався поетапно.  Спочатку за бажанням і на кошти конкретної особи відкривалася богадільня або притулок для вдів та сиріт. Потім у новоутворених закладах встановлювалися правила черничного гуртожитку і після відповідного клопотання та указу Священного Синоду, вони перейменовувалася в громаду Громада – це новий для Слобожанщини тип монастиря, насельниці якого не пострижені в черниці, що робить його перехідним ступенем від мирського життя до черничного.  Слідуючим етапом було надання громаді статусу монастиря гуртожиткового типу[1].                                                                                                       

Будівля монастиря

                                   

Так  в селі Семереньках Охтирського повіту заможним місцевим поміщиком , Охтирським купцем Павлом Олексієвичем Пелипцем було пожертвувано свої землі та кошти на будівництво монастиря. Павло Олексійович на той час мав в Дерновській волості 636 десятин орної землі, 155 десятин лісу[2]  кузню[3].  Так в 1904 році була створена Казансько-Серафимівська громада при селі Семереньки Охтирського повіту.[4]. В центрі села недалеко від Миколаєвської церкви був збудований двоповерховий цегляний будинок монастиря, каплиця та будівлі для господарчих потреб. З архівних документів відомо що не тільки Пелипець жервував кошти на монастир. Так  є прохання селянина села Мала Чернетчина Феодосія Прохоровича Панченко  Арсенію Епіскопу Харківському і Охтирському.  (мовою оригіналу.)                                                                                       Прошение      ”  По случаю исцеления от тяжелой болезни моей жены Анисии Панченковой от Чудотворного образа Святителя кровоточивого в селе Мала Чернетчина Сумского уезда, совершившеяся чудо в 1888 году. Я возумил искренне и неотложное желание увековечить память появления благодати и милости на нас Грешных Господом нашим Исусом Христом. В данную минуту я решил пожертвовать свой дом и усадебное место 20 кв. сажень на подворье Казанско-Серафимовской обителе при селе Семереньках Ахтырского уезда. В те что бы со временем была построена часовня с наименованием Спасо-Чудовская.  28 августа 1908 года”[5]  В 1915 році Казанська-Серафимівська громада отримала статус монастиря  гуртожиткового типу

На господарчому дворі Казансько-Серафимівського монастиря 1910 рік.

Черниці займались в обителі сільським господарством, шиттям одягу та іконописанням. Ця сторона  діяльності виявлена серед жіночих монастирів Слобожанщини давала розвиток церковних мистецтв, іконописання.  Воно існувало паралельно з офіційною академічною школою, яка забезпечувала потреби церкви в культових предметах в умовах значно зрослого монастирського будівництва. У іконописної майстерні Казанської-Серафимівського монастиря  в 1911 р проходили послух семеро дівчат, а одна з них -Олена Линькова – крім занять живописом виконувала ще слухняність позолотниці .[6]. В монастирі в різні періоди було до 50 насельниць. Спочатку заснування монастиря настоятельницею була монахиня Серафима. Пізніше і до самого закриття настоятельницею була уродженка Сумського повіту Харківської губернії Рафаіла Никифоровна Молондеева.[7]. На кінець 1924 року в монастирі проживало 22 черниці віком від 32 до 69 років з різних куточків  південної Росії.[8] З серпня 1919 року і до закриття, в монастирі служив ігуменом отець Ювіналій.(Г.М. Король )


ігумен Казансько-Серафимівського монастиря о. Ювіналій

Після Жовтневого перевороту Радянська влада відділила церкву від держави і поступово стала знищувати храми та монастирі. Така доля спіткала і  монастир в селі Семереньки.  Землі монастиря та його господарство   привласнила собі новоутворена місцева  сільськогосподарська артіль ім. Ульянова на чолі з тов. Кравченко. З початку 1924 року члени артілі заняли більшість будівель монастиря та монастирські землі. Черниці чинили спротив , але що Вони могли?  Артіль наступала, проводила збори. Долучала керівників ліквідаційної  повітової комісії . Про що свідчать документи того часу. Виписка з протоколу №7 ком. осередку членів артілі ім. Ульянова за 10.11.1924 року. ( мовою оригиналу)                                                                                         «  …Во дворе артели находится резиденция женского монастыря, економическую мощь которого уничтожила Октябрьская Революция, но работа в обители духовного порабощенияя еще живет и ведется, монахини своей повседневной агитацией среди членов артели, культурный уровень которых весьма низок и с регилиозным дурманом еще не справляются.» [9].Після об’єднання артелі з комуною ім.Воровського,  було образовано комуну ім.Ульянова. Монастир був ліквідований . З  часом розібрана церква на території монастиря. Після комуни в будівлі монастиря довгий час розміщувався дитячій будинок. Зараз в бувшій будівлі монастиря знаходиться школа.