За старанну службу престолу Божому та моральні якості, протоієрея церкви села Тростянця, Тимофія Васильовича Надаржинського, стало відомо царю Петру I. Петро в 1703 році призвав Надаржинського до свого царського двору, протоієреєм придворного Благовіщенського собору і духівником його царської величності. А потім був прийнятий духовним отцем всієї царської родини. Він невідлучно супроводив царя у всіх військових походах та подорожах. Цар високо цінив Надаржинського та щедро його винагоджував. В 1712 році Петро I нагородив його жалуваним портретом осипаним діамантами, а сама цариця пришила його до одежі своїми руками[1] В офіційній нагородної системи жалуваний портрет – нагорода особливого роду, знак розташування та особливого зв’язку монарха зі своїм підданим. Завдяки малим розмірам цього портрета, є можливість для нагородженого мати його завжди з собою, носити на грудях, зв’язок цей набуває особистий відтінок. Після смерті Петра та його дружини Катерини I, Тимофій Васильович переїхав жити в село Тростянець, яке по його проханню та по указу царя Петра I від 17 листопада 1720 року стало його власністю.[2]
Портрет яким пожалували Тимофія Васильовича Надаржинського від Надаржинського по духовній лінії повинен був відданий в придане за дочкою бригадира Лисевицького та його нащадкам, але він знаходится у онука Тимофія Васильовича, Пилипа Надаржинського . Цей портрет Охтирський полковник Константин Лесевицький, просив щоб у Пилипа взяти та віддати її імператорському величності . В 1753 році від імені імператриці Єлизавети Петрівни з кабінету її імператорського величества в село Тростянець майору у відставці Пилипу Надаржинскому надійшов лист слідуючого змісту: (мовою оригіналу) «Ея императорское величество указала: портрет блаженныя и вечногодостойныя памяти государя Петра Великого, осыпаный каменьями,который отъ его величества жалован был духовнику его величества и вашему деду, Тимофею Васильевиче Надаржинскому, и от него, по духовной, въ преданое отдан за дочерью бригадиру Лесевитскому и его наследникамъ, аныне находится у вас, для привезения которого отправлен при семъ нарочный кабинетъ-курьеръ,взяв онный у васъпрвезть къ ея императорскому величеству…» Далі в листі говорилося що портрет повинен бути в такому стані в якому його дарували діду. Щоб портрет помістили в спеціальний ящик та опечатати печаткою щоб в дорозі не зміг зіпсуватися. Для привозу віддати кабінет кур’єру Язикову. А ще цариця пояснювала для чого потребувала портрет « Вышеизволенный портрет ея императорское величество изволила требовать для просмотрения, яко оной написан, и для сличения его сходства с великим императором, ея родителем, и для того что разпосмотренияне упомнится –ли чей работы портрет? И ежели ея ея императорское величества изволит взять к себе, то вы за оный удовольствовани будете, а будет не изволить взять, то обратно вам отдастся». Через де я кий проміжок часу, майору Надаржинському повідомили через Білгородську губернську канцелярію, що портрет був посланий справно, оглянутий царицею, і що він може забрати його назад приславши довірену людину.[4] Остання згадка про нагородний портрет Петра І осипаного діамантами датуєтся-1844 роком. Портретом володіє правнучка царського духівника Т.В.Надаржинського, княгиня Софія Олексіївна Голіцина (Корсакова). Дійсно гідна спадкоємниця своїх знаменитих пращурів. Письменниця художниця, колекціювала картини, предмети старини. Разом з І. Бецьким видавали альманах Молодик. Щоб увічнити портрет, вона замовила малюнок портрету з оригіналу художнику Г.Берже а потім художник Сант Петербургської академії Захаров вигравірував портрет на міді. Завдяки цьому малюнок гравюри зберігся до наших днів. Яка доля наградного портрету спідкала далі невідомо. Можливо сини Софії Олексіївни продали його як і все інше майно своїх батьків. І зберігається він зараз десь за кордоном в приватній колекції.[5]
Джерела:
- Филарет (Гумилевский) Историко –Статистическое описание Харьковской Єпархии. Москва. типография В.Готье 1852г. ст.146.
- Сборник Руского исторического общества .том 84 ст.34
- Молодик на 1844 год . СанктПетербург . типография К.Жернакова ст.2
- Журнал «Русская старина» январь1872года. ст.946
- Молодик на 1844 год . СанктПетербург . типография К.Жернакова ст.219